Поїздки до військових, наших земляків в райони ведення бойових дій, підтримка тих, хто на захисті країни, є звичними в нашій громаді.
Повсякчас формуються збори на технологічні речі, те, що необхідне захисникам, та одразу ж відправляється. Чимало з них ініціюються міською радою, міським головою Олегом Канівцем, який, до слова, досить часто вирушає з депутатами, працівниками міської ради, волонтерами на передову. Такі зустрічі, спілкування безпосередньо в зонах дислокації підрозділів додають військовим неабиякої емоційної підтримки, що багато значить для них.
У час зимових свят до захисників на передову вирушив депутатський вертеп разом з міським головою О. Канівцем. Здолавши сотні кілометрів, незважаючи на всі можливі ризики та небезпеки. І як завжди з численними подарунками, смаколиками, необхідними речами для військових. Задовго до цього завдяки своїм виступам у громаді учасники депутатського вертепу зібрали 120 тисяч гривень. Вони були передані під час відвідин військових командиру підрозділу Стрийської ТрО для придбання вантажного автомобіля. Воїнам Української добровольчої армії (УДА) – антидронову рушницю, що була придбана за кошти з міського бюджету.
Розповіли про кількаденну поїздку до військових, про свої враження та відчуття депутати міської ради Анжела Марголич, Ігор Равлінко, Орест Йосипчук, Віталій Корніцький.
Анжела МАРГОЛИЧ, депутатка міської ради: – Напередодні минулорічних зимових свят колега Олеся Шакало-Ольшанецька ініціювала створення депутатського вертепу. Аби таким чином долучитися до справи підтримки наших українських традицій, активізуючи інших до цього. Почин був вдалим. Тоді всі зібрані кошти було направлено на благодійні цілі. Цього року в учасників вертепу, зрозуміло, мета була дещо іншою. Не тільки збір коштів для потреб військових, але й поїхати до них на передову, представити наше різдвяне дійство. Зрозуміло, що не всі депутати з тих чи інших причин змогли долучитися. Тому для здійснення такого задуму доєдналися й інші стрияни. Серед них депутат районної ради Іван Петрівський, Ростислав Сидій, Петро Шимків і навіть рідні (маю на увазі дружину Мирослава Карпінського, свого чоловіка). Запросили і місцевих музикантів Юрія Винницького, Ольгу Винницьку, Ігоря Яцьківа, які з великим завзяттям погодилися.
Щоденні репетиції, підготовка костюмів, розучування текстів – все це не так просто. Далі вже виступи нашого вертепу. Кожен з них відбувався на особливому піднесенні та завзяттям. Загалом було зібрано для підтримки військових чималу суму, хоча, відверто, розраховували на меншу. Тоді якось не замислювалася над питанням безпечності поїздки до районів ведення бойових дій. Лише напередодні ввечері з’явився певний острах. Та була не вправі піддаватися власним моментам слабкості. Адже мій син також в лавах ЗСУ.
По дорозі туди сталася поломка автобуса. Вечоріло. Поля навкруги і чути безперебійні вибухи. «Де це?» – питаю у військових, які нас супроводжували. «Далеко, – почула у відповідь. – Десь кілометрів десять». Невійськовій людині усвідомити таку реальність непросто. З Божою поміччю через дві години були доправленні необхідні запчастини і ми доїхали до найближчого пункту, більш безпечного, де можна було завершити ремонт автобуса. Це 35-40 кілометрів від зони активних бойових дій.
По шляху зруйновані вщент населені пункти. Місто Ізюм – руїни будинків… Здавалось, що в них усіх душі загиблих. Навкруги гнітюча тиша. На це без сліз дивитися неможливо. Сліз болю. Сліз люті до чужинця, який забрав в людей все. У багатьох і життя… Жителям міста, які евакуювалися, навіть немає куди повертатися, як кажуть, в нікуди. Вздовж дороги – розбиті, спалені авто, техніка. На деяких ділянках дороги як такої взагалі немає. Ми, як мешканці відносно безпечних регіонів, повинні цінувати те, що маємо зараз. Бачити наживо картини зруйнованих міст та сіл – боляче та емоційно важко.
До позицій військових прямували вже на їх авто. Автобус неабияка «приманка» для ворога. Треба бути напрочуд мобільним. Телефони вимкнені. Кожен крок за командою. Дуже багато незвичних речей, до яких ми, цивільні, не звикли. Проте вони є буденністю на передових, для військових. Влаштувавшись на ночівлю, хлопці нам сказали: «Ви спіть. Коли почуєте вибухи, не звертайте уваги. Бої за горою». Не реагувати на звуки вибухів неможливо. Усвідомити і спокійно сприйняти, що там неподалік тривають бої, психологічно важко. Це потрібно пережити, відчути, пройти. Це був для мене важливий урок. Ніколи не вела власного щоденника. Та після цієї поїздки таки візьмуся, аби описати все побачене, пережиті емоції.
Неушкоджені, живі вирушили безпосередньо до місця виступу. Хлопці зустрічали нас як рідних. Обійми, усмішки, сльози радості. Адже це чийсь батько, чоловік, брат, син… А з якою радістю військові зустріли виступ нашого вертепу! Це було для них справжнє свято. З колядками, музикою. Підходили, дякували. Вони молодці! У мене сльози на очах, а вони: все окей, перемога за нами. Їх очі говорили більше, ніж слова. Задля таких емоцій, задля таких зустрічей варто їхати. Рада, що зробила цей крок. Це не піар, а підтримка наших захисників. До них часто приїжджає міський голова О. Канівець разом з місцевими депутатами, волонтерами, підприємцями. Його добре знають військові, до нього звертаються з усіма своїми потребами. І на цей раз привезли землякам багато необхідного, до збору якого долучалися благодійники, зокрема «Фонд Карпінських». Мабуть, від перегрузу наш автобус і зіпсувався.
Допомагати нашим захисникам в міру можливостей повинен кожен. Сплачуючи податки, через волонтерство, підтримуючи донатами ЗСУ. Бо Україна починається з кожного з нас.
Ігор РАВЛІНКО, начальник відділу охорони здоров’я, депутат міської ради: – Коли споглядаєш кадри в телеекрані чи інтернетпросторі про знищені ворогом населені пункти і бачиш все це наяву – відчуття кардинально різняться. Розбиті вулиці, спалені авто, зруйновані вщент житлові будинки, школи, підприємства. Відсутність жодної живої душі… Мимоволі все це бере за серце. З’являються відчуття жалю, суму й одночасно ненависті до ворога. Після ракетного удару по Дніпру вони посилилися. Передусім лють до всього російського, як країни, так і її мови, культури. Таке не забувається і не прощається.
Стосовно зустрічей з військовими, то, без сумніву, вони їх потребують. Відчув це одразу, хоча побував у військових на передовій вперше. Тільки-но ми приїхали, на обличчях військових радісні посмішки і сотні запитань, що нового в громаді. Деякі з них побували в 10-денній відпустці вдома і зізнавалися, що бажали якгайшвидше повернутися сюди, до побратимів, бо непросто отак перепрограмуватися на відносно мирне життя. Розумію їх. Адже перед тим як розпалити окопну свічку, треба все зважити – чи так вже необхідна вона зараз, чи можна перебути і без неї. Це лише маленький штрих із буднів хлопців. І приїхавши додому – картина протилежно інша. Це потрібно розуміти кожному.
Приїздять до військових волонтери. І та година-друга спілкування для них багато значить. Навіть хвилинна телефонна розмова. Це необхідна моральна підтримка. Тому такі поїздки до військових потрібно і надалі організовувати. Військовим, повірте, не так важливо, що їм привезли, як саме живе спілкування.
Харчувалися разом з ними. Військові машинами доправляли нас до місця виступу. Якраз під час одного з них міський голова О. Канівець передав антидронову рушницю командиру ДУКу. Виступ вертепу сприймався на «ура». Музичний супровід додавав, без перебільшення, святковості.
Обстановка сувора. Ворог не відступає. Вибухи, постійні звуки пострілів. Пересування невеликими групами. Коли ми приїхали, то вже була тут морозна погода, до мінус 15 градусів. До того, як розповідали військові, плюсова температура, повсюди болото, в окопах вода. Такі непрості умови. Проте настрій у хлопців бойовий. Вони мужні, рішучі, готові до виконання бойових завдань. Хоча немало з них до великої війни не були військовими. Записалися в тероборону і тепер в її складі воюють, захищають країну від жорстокого ворога. Всі як один кажуть: поступатися москалю ні в якому разі не будемо, потрібна важка зброя – танки, артилерія.
Коли їхали, звернув увагу, як на обгородженій ділянці поля комбайн збирає почорнілий соняшник. Тут все навкруг заміновано, розповіли військові. Саме ця ділянка вже «чиста», тому й роботи розпочалися. Знаєте, ось це яскраве свідчення нашої української незламності.
Проїжджаєш населені пункти (бачиш вказівники), а нічого немає. Залишки стін, фундаменти будівель. Лише небо і земля Так в Ізюмі, Куп’янську. Відчуття доволі сумно-вразливі. І одночасно лють, зневага до ворога. Так, ми неодмінно переможемо. І все відбудуємо. До цього і нашим дітям та онукам потрібно буде прикласти рук.
Зустрівшись з нашими військовими, поспілкувавшись з ними, кажу вже як лікар, ще більше упевнився в думці, що вже сьогодні потрібно відкривати психоневрологічні, реабілітаційні відділення у медичних закладах, психологічні центри. Як і щодо необхідності перекваліфікації медичних працівників саме на такі спеціальності. Поранених направляють в лікарні, де їм надають хірургічне чи інше лікування. Одночасно вони мали б отримувати психологічний супровід фахівця. Врешті такої допомоги потребують (і потребуватимуть) немало цивільних людей, які залишилися без домівок, потрапили під ракетні обстріли. Над вирішенням такого важливого питання треба працювати вже сьогодні.
Орест ЙОСИПЧУК, депутат міської ради: – Саме у складі депутатського вертепу вперше побував на позиціях наших захисників. Хоча до цього доводилося доправляти їм необхідне. Тоді поїздки були більш мобільними, теплої пори. Формат цієї – більш складніший. Автобусом, серед учасників вертепу троє жінок. Більшість з учасників вертепу вирушили в таку «подорож» вперше. Однак всі були єдині одним бажанням втілити спільний задум – виступити з вертепним дійством перед військовими.
Зрозуміло, одна справа виступи нашого вертепу тут, вдома, інша – на позиціях військових. Зовсім інші відчуття. Гадаю, таке сприйняття було в кожного із учасників вертепу. Тут емоції у всіх, як кажуть, переповнювалися через край. Бачачи радісний блискіт в очах військових, їх щирі усмішки, ще раз утвердився в думці – така поїздка була потрібною. А спільне виконання колядок – це було щось неймовірне! Учасником вертепного дійства був і міський голова О. Канівець, який мав свою роль, слова.
Привезли військовим не лише «коляду», але й чимало гостинців. До їх приготування долучилося немало мешканців громади, зокрема сіл Нежухова, Ланівки. «Стрийський тушняк» передав тушківки. Були і різні солодощі, зокрема пампухи. Все як має бути на святковому різдвяному столі. Окрім того, й багато інших потрібних речей.
Наші військові – молодці. Тримаються по-бойовому. Ситуація непроста. Безперервні ворожі обстріли, напруження. Вони, незважаючи на втому, всі як один налаштовані тільки на перемогу. Побувати на військових позиціях людині цивільній як потрапляння зовсім в іншу реальність. Сувору, жорстку. Тут все чітко, без напівтонів. Як і побачені зруйновані ворогом міста та села. Масштаби просто вражають. Під час нашого перебування у військових, на щастя, не було масованих обстрілів. Хоча в той час Куп’янськ «закидала» ворожа артилерія. Та все це якось відходило на другий план, коли після закінчення нашого виступу підходили місцеві мешканці зі сльозами на очах, щоб подякувати.
Не могли, як кажуть, наговоритися з нашими хлопцями. І щоразу спілкування перемежовували слова вдячності військових і за виступ, і за приїзд. Вони, за їх словами, «ніби вдома побували». Якщо довелося б коротко означити нашу поїздку , то звучало б так: напрочуд емоційна. Незважаючи на всі небезпеки, потрібна, просто необхідна. Не лише військовим, але й усім нам.
Допомагати, підтримувати захисників повинен кожен. Аксіома сьогодення. І будь-яка допомога – це супердопомога, бо сприяє наближенню спільної перемоги.
Віталій КОРНІЦЬКИЙ, депутат міської ради: – Це була не перша моя поїздка до військових на передову. На початку літа звернулися із благодійного фонду «Український дух», аби допоміг як водій доправити на позиції захисників квадрокоптери, інші речі. Звісно, без жодних вагань та зволікань погодився. Тоді ж на власні очі побачив жорстокість війни. Як мовиться, емоції емоціями, та найголовніше, що виніс з цієї поїздки – однозначне розуміння: військовим вкрай потрібні автомашини. Купували самостійно, організовували збори коштів. Активно долучалися (і надалі долучаються) мешканці села Ланівка, де проживаю. Місцеві школярі разом з педагогами повсякчас організовують заходи щодо збору коштів для потреб ЗСУ. Мешканці готують тушківки для військових. Загалом їх виготовлено понад 3 тонни. Сформувалася спільнота щодо допомоги нашим захисникам. Недавно придбано для них ще один автомобіль. Більша частина коштів зібрана вже на інший. 40 односельчан сьогодні на передових у різних військових підрозділах, воюють з ворогом. З ними постійна комунікація, тому про те, що їм необхідно, знаємо з перших уст.
Мешканці Ланівки, дізнавшись про поїздку депутатського вертепу до військових, одразу взялися за приготування та збір для них святочного. Ковбаси, шинки, вареники, продукти тривалого зберігання та швидкого приготування та ще 30 пляцків.
Рішення про поїздку депутатського вертепу сприйняв як зрозуміле та однозначне. Передусім, є його учасником. По-друге, особисте розуміння важливості таких зустрічей для військових. Для них це як свіжий ковток повітря, можливість поспілкуватися, дещо відволіктися (якщо можна так сказати) від непростих воєнних реалій. Відчути дух Різдва.
Спільна коляда разом з військовими була якраз своєрідним духовним єднанням й водночас відчуттям нашої спільної сили та міці. Військові захищають нашу землю на передових, а ми тут повинні гуртуватися та допомагати їм. В цьому й полягає загальний спротив агресії, загальний спротив ворогу.
Любов Тиченко.
