З ІСТОРІЇ СТРИЙСЬКИХ КНИГОЗБІРЕНЬ

Стежками минулого     

Важко уявити освічену людину, яка ні разу в житті не скористалась послугами бібліотеки.

Адже це справжнє «сховище» скарбів, що їх за свою історію накопичило людство. Окрім того, це ще й «аптека для душі», як називали її стародавні єгиптяни. Вона покликана збагачувати нас знаннями та розвивати й поглиблювати наші почуття й емоції. 

   Бібліотеки як сховища писемних пам’яток і рукописних книг були відомі ще у стародавньому світі – в Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Китаї, Греції та Римі. Мабуть, найвідоміша бібліотека минулого містилася в єгипетській Александрії і налічувала до 700 тисяч сувоїв з літературними  творами та працями з різних галузей знань. Своєрідний бібліотечний каталог, складений першим в історії ученим-бібліографом Каллімахом, включав 120 сувоїв таблиць. Бібліотека була справжньою гордістю останньої єгипетської династії фараонів Птолемеїв, що не шкодувала засобів і зусиль, аби зібрати у себе всю «мудрість» тогочасного світу аж до реквізування книг із кораблів, що зупинялися в Александрійському порту.

   У часи Середньовіччя книгозбірнями могли похвалитися лише великі й багаті монастирі та окремі короновані особи, адже книг було мало, писали їх вручну й коштували вони неймовірно дорого. Окремі, особливо гарно оформлені та коштовно оздоблені, навіть приковували ланцюгами до підставок, на яких такі книги розміщувалися.

   З розвитком книгодрукування бібліотеки стали надбанням усіх освічених суспільних верств. В Україні найдавнішою книгозбірнею вважається бібліотека Ярослава Мудрого, заснована у 1037 році в Софії Київській. При ній працювали перекладачі та переписувачі, а самі книги (і переписані, і придбані) зберігалися для загального користування. Вчені вважають, що вона містила понад 950 томів. Бібліотека, на жаль, безслідно зникла. І до сьогодні ведуться суперечки про її можливе місце заховання.

    Власними книгозбірнями славилися і церковні братства, особливо Київське, Львівське, Острозьке, Чернігівське, Луцьке. Можливо, мало невеличку бібліотеку і Стрийське, адже у Стрию ще в кінці ХVІ – на початку ХVІІ століття містився якийсь значний осередок книгописання, як вважають дослідники на підставі наявних у музеях Галичини та Закарпаття рукописних книг (Євангелій та Апостолів). Відоме також ім’я переписувача та «наглядача» за виготовленням книг – дяк Василь Богоносик, котрий також фінансував книгописання і, очевидно, мав спеціальну майстерню, де працювали переписувачі та оформлювачі. Проте першою документально зафіксованою у дослідницьких джерелах бібліотекою була книгозбірня у… стрийському замку. Його у 1786 році перебудував на палац-резиденцію і забезпечив чудовою бібліотекою М. Вієльоторскі, кухмістр Великого Князівства Литовського. Нічого не відомо про подальшу долю бібліотеки, бо вже наприкінці ХVІІІ століття палац не використовувався за призначенням, поступово перетворюючись на руїни. Згодом австрійські вояки його розібрали, а з матеріалів побудували казарми, що доволі символічно.

   Перша приватна бібліотека, про яку знаємо, належала професору реальної школи, а потім гімназії С. Дубравському. Саме він, переїхавши до Стрия у 1862 році, розпочав серед учнів «працю пропагандиста» гідної уваги української літератури: найбільш «певним» старшим учням давав прочитати «Тараса Бульбу» М. Гоголя. Адже нічого іншого рідною мовою, окрім «Вінка для чемних дітей» та «Благожелателя», у Стрию не було. Про це довідуємося із спогадів нашого відомого земляка, архітектора та громадського діяча І. Нагірного. Згодом професор С. Дубравський усю свою бібліотеку в кількості 1500 томів записав стрийській «Просвіті» з тим, щоб вона носила назву «Бібліотека фундації Степана Дубравського». Зараз її частина зберігається у фондах краєзнавчого музею «Верховина».

   Багату й гарну бібліотеку мав ще один гімназійний професор К. Горбаль. У нього вдома не раз бував І. Франко та користувався книгозбірнею, в котрій було чимало видань першої половини ХІХ століття, в тому числі й рідкісних. На жаль, значна частина книжок згоріла під час пожежі 1886 року (тоді зайнялася й оселя К. Горбаля).

   Перша шкільна бібліотека належала трикласній комунальній нижчій школі реальній. У 1875 році на 148 учнів школи у бібліотеці було 326 книг. Вчителі могли користуватися 505 творами у 947 томах.

   Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття свої бібліотеки мали численні громадські товариства – українські, польські та єврейські. Проте окремі публічні бібліотеки, очевидно, вперше з’явилися при книжкових крамничках. Зокрема книгарня «А. Мюллера син» мала власну «випожичальню», як і книгарня В. Ляховича. У 1907 році відкрилася велика «Читальня колійова», що мала служити для «просвіщення» та виховання простих залізничників. У 1927 році там запрацював Відділ Товариства Університету Робітничого. Щочетверга «післяроботи» з 18.30 години відбувалися популярні публічні лекції з медицини, інженерії, різних галузей науки, котрі читали кваліфіковані  фахівці. Це також був один із способів популяризації фахової літератури. До речі, в ті роки публічні лекції були надзвичайно популярними. Їх організовували практично всі товариства. Навіть стрийські городники до перших загальних зборів підготували аж 40 рефератів, а переможцю конкурсу за найкращу городовину з-поміж інших нагород пропонувався набір фахової літератури (ціла бібліотечка) за 50 злотих.

   Та повернімося до публічних бібліотек. Окрема «Випожичальня літературних новин ім. Ю. Словацького» запрацювала на вулиці Беднярській , навпроти магістрату (теперішній старий корпус загальноосвітньої школи №1). Відчинялася бібліотека щовечора з 18-19 години, бібліотекарки працювали як волонтерки. Але за позичену книжку треба було платити. В 1912 році плата становила за одну книжку 1 крону, за дві – 3 крони. Якщо книжку брали на місяць, доплачували ще одну крону. Завдяки спогадам стриянина п. Погорецького знаємо, як працювала випожичальня «Осьвята» (теперішня вулиця Коновальця).

   Більшість бібліотечних книжок була одного розміру та в однаковій оправі. Обкладинки обклеювалися полотняним матеріалом, найчастіше сірим, та скріплювалися інтролігаторним прошиттям сторінок. До речі, в друкарні стриянина А. Ольбріхта була власна інтролігаторна майстерня, що виконувала різні роботи за помірними цінами. Кожна книжка мала свій номер на корінці та в каталозі і розміщувалася на відповідній полиці згідно з номером. Щоб вибрати книжку, абонент переглядав каталог, а потім на картці виписував обрані номери. Бібліотекарка знаходила книжку, скреслювала номер у списку, записувала у картку абонента номер і дату видачі книжки «на руки». У випожичальні «А. Мюллера син» (а потім А. Крейнера) книжку можна було тримати вдома не більше 14 днів, а новини (очевидно, періодичні видання) не більше 8. Крім того, власники ще приклеювали на форзаці своєрідні інструкції для читачів стосовно того, як треба поводитися з книжкою: не перегинати її, не загинати сторінки, не робити нотаток чи вкладати інші предмети, а в разі дощу належало старанно загорнути книжку в папір. За кожне пошкодження – штраф у розмірі вартості четвертої частини нової книги. В інструкції було й попередження, що в жодному разі не братимуться до уваги виправдання про попереднє пошкодження книги, тому не слід позичати такі книжки. На деяких книжках з інших бібліотек можна натрапити на ще детальніші й розлогіші інструкції, як кажуть, на всі випадки життя, «щоби після тебе їх могли прочитати інші читачі». Крім такої інструкції, могла бути ще одна(!) – чи то реклама, чи застереження: «Випожичальня надає безплатно на кожне побажання спеціальні закладки для книжок, тому не вживай інших предметів, які могли би книжку знищити».

   Що стосується гімназійних бібліотек, то вони також містили велику кількість книжок та періодики. Проте не завжди гімназисти могли там знайти те, що найбільше полюбляли читати, а саме детективи Конан-Дойля, комікси про пригоди Буфалльо Білла, мелодраматичні романи Доленш-Мостовіча чи Ожешкової, жахи Б. Стокера чи фантастику Г. Уелса. Книгозбірня утраквістичних класів гімназії налічувала 315 справ у 45 томах та 14 назв часописів. От як це подає видання «Стріха Стрийська», що виходило у повоєнній Польщі: державна гімназія мала бібліотеку для учнів у кількості 800 томів, а для професорів – 2800. Це була в основному програмна література і видання, які могли допомогти у вивченні окремих предметів. Тож не дивно, що гімназисти позичали книжки у публічних бібліотеках (або для них їх замовляли батьки).

   З приходом «перших руских» у 1939 році старі бібліотеки були закриті. «Ворожі» книги палили, наповнювали місто радянською літературою. У Народному домі, що став Будинком Червоної армії, відкрили бібліотеку для військових. Проте за два роки не все встигли знищити. Відроджене товариство «Міщанська бесіда», котре запрацювало вже влітку 1941-го, зуміло зберегти, окрім книг протоколів, ще й бібліотеку. У часи війни німці знищили всі євритські святині, зокрема й бібліотеку, котру започаткував батько відомого польського письменника Юліана Стрийковського – Беньяміна Старка. 

   Що не знищили німці, те «доконали» визволителі. Книжки з приватних книгозбірень розпорошилися по цілому місту, та й за його межами. Вся «націоналістична» література або згоріла, або ж була добре захована  «до кращих часів». Відновила роботу, відкрита в 1940 році, міська бібліотека з «очищеним» цілком радянським фондом. Але… У 60-х роках у стрийських бібліотеках десь на дальніх полицях можна було натрапити на «довоєнні» книжки, різні повісті та романи, виключно польською мовою. Старше покоління записувалося у книгозбірні саме заради них. Стрияни приносили додому потріпані томики однакового формату, обгорнені тканиною незрозумілого кольору, частенько з відсутніми сторінками та із закресленими номерами й печатками стрийських «випожичалень». Усі домашні читали їх «по черзі». І це був своєрідний протест проти дійсності, персональна втеча в минуле…

Таїсія Гайдукевич, краєзнавиця.

Опубліковано у Випуск 11, Історія, Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *