«ВІКОНЕЧКА» ПОЕТИЧНОГО ТАЛАНТУ

Ще стародавні мислителі стверджували, що кожній людині притаманне творче начало. Варто лише його усвідомити і повсякчас розвивати. І чи проросте воно, те зернятко таланту, залежить виключно від кожного з нас. Саме таким «зернятком» для Валерії Кузнєцової була (і є, звісно) музика. Навчаючись у середній школі №7, паралельно пізнавала дивовижний світ у Стрийській дитячій музичній школі імені О. Нижанківського. А далі музика визначила увесь її подальший шлях. Навчання у Дрогобицькому музичному коледжі імені В. Барвінського, згодом у Дрогобицькому державному педагогічному університеті (Інститут музичного мистецтва). Розпочала роботу як молодий спеціаліст у Стрийській дитячій школі мистецтв.

Можливо, саме залюбленість музикою й зумовила проростання ще одного «зернятка» таланту Валерії – поетичного. «Я не захоплювалася поезією в шкільні роки, – зізналася В. Кузнєцова. – Читати читала, передусім вірші Ліни Костенко. Але не було отого фанатичного захоплення поезією. Досі не розумію, як взялася за написання віршів. Все відбулося якось само собою. Відкрилося, мабуть, те віконце, через яке прилинув творчий вітерець і зумовив появу моїх поезій. Зрештою, важко пояснити це все. Слова, рядки народжуються, записую їх. Не знаю, як завершиться вірш, просто пишу про те, що нуртує в мені. Ще працюючи в школі мистецтв концертмейстером, кожен написаний вірш пропонувала прочитати викладачці вокалу Галині Петрів, яка була для мене своєрідним критиком. До того ж до деяких поезій складала музику і народжувалися вже пісні.

  Закінчуючи магістерську програму в університеті, необхідно було провести відповідний «відкритий» урок. Він став моїм творчим вечором. Бо звучали мої пісні, вірші. Майже ніхто не знав, що я їх авторка. Хвилювалася неймовірно. Були побоювання, як сприймуть, оцінять. Усе вийшло якнайкраще. Так відбувся мій творчий дебют в стінах школи мистецтв. Щиро вдячна директору школи Зеновію Куйбіді, його заступниці Марії Дицькій, викладачам школи за підтримку».

Живучи та працюючи тут, в Стрию, за словами Валерії, поетичні рядки так і сипалися, тільки встигай записувати. На папір виливалися її думки, почуття, все те, що вирувало в душі та серці. Та сталося так, що через певні життєві обставини В. Кузнєцова виїхала з рідного міста і тепер живе, працює далеко за межами країни.

«Така зміна зумовила, мабуть, те, що моє поетичне «віконце» зачинилося. Кілька років взагалі не писала. А думки повсякчас линули до Стрия, батьків, думалося, от зараз у школі мистецтв усі готуються до конкурсів, а я тут. Такі зміни в житті комусь даються просто. В мене було по-іншому. Чоловік Дмитро (він, до речі, теж стриянин) постійно підтримував, аби змогла якнайшвидше адаптуватися. Лише на відстані розумієш, що для тебе рідне місто. Приїжджаючи, щоразу відчуваю той невимовний затишок, немов Бог оберігає. І так легко, просто на душі… Згодом почала знову писати. Відкрилося  моє поетичне «віконце». Пережиті відчуття формувалися в рядки і народжувалися нові вірші. Такий поетичний порив триває і досі».

Валерія Кузнєцова – авторка двох поетичних збірок, що побачили світ у дрогобицькому видавництві «Посвіт». І назви промовисті – «Дві душі» та «Даровані небом». Якщо довелося б охарактеризувати їх тематичність, то можна сказати, що її поезії це симбіоз публіцистики, філософії, лірики та пейзажності. У цьому її особливий авторський стиль. «Мої слова – мов тихі звуки, Немов сердець людське биття, Немов далекі перегуки, Що линуть в світ без вороття» – пояснює сама авторка в одному з віршів. Та й оформлення обох збірок особливе – дещо фантастично-космічне.

«Уже в електронному варіанті готова моя третя книга. Вона буде іншою. Маю на увазі оформлення. Барвисто кольорова. І називатиметься відповідно «Поетичні акварелі». Можливо, за її оформлення візьметься стриянин Тарас Сорочак. Він подарував мені свою картину «Україночка». Вона стовідсоткове відтворення на полотні моєї поезії про Україну. Вдячна Тарасу невимовно, що зрозумів, відчув її. Повезу картину із собою. Вона розміщуватиметься в оселі над фортепіано і нагадуватиме про Стрий, і неодмінно надихатиме.

Так як назбиралося вже немало власних пісень, планую їх згрупувати в окрему пісенну збірку. Це вже плани наступного року».

Не так давно у читальному залі центральної бібліотеки ім. М. Шашкевича відбулася презентація поетичних збірок Валерії Кузнєцової. Завітали і колеги та вихованці школи мистецтв, і стрияни – поціновувачі таланту молодої поетеси, і місцеві літератори. Зрозуміло, що презентація поєднала поетичне слово і музику. Звучали вірші різнотемні, але об’єднувала їх мелодія любові до України. Ще живучи в Стрию, Валерія написала вірш «Прапор України», згодом мелодію. Так народилася пісня, яку вперше виконав тодішній учень Стрийської школи мистецтв Данило Гринкевич у Львові. Ця пісня пролунала і під час презентації у книгозбірні у тому ж виконанні Д. Гринкевича, дорослої вже людини, архітектора. Пісні В. Кузнєцової звучали і у виконанні сьогоднішніх вихованців школи мистецтв, випускників, зокрема Ольги Вельгош, а вона акомпанувала.

Викладачка школи мистецтв Галина Петрів так охарактеризувала Валерію: «Людяна, чесна, вірна, щира, добра, відкрита, позитивна, компанійська, скромна, з безмежною любов’ю в серці до рідної землі – України, вірить в те, що всі люди мікрочастинки макросвіту і у кожного з них своя особлива місія». Зрештою, в цьому переконалася й сама, познайомившись з Вікторією. З такими людьми як вона завжди хочеться спілкуватися, бо вони надихають, додають життєвого світла, блиску й радості.

Поезії Валерії Кузнєцової про багатогранність буття. Радість і печаль, зустрічі та розлуки, любов до рідної землі, мови («Рідна мова – святий талісман»), природи… Є, звісно, і вірш «Мій Стрий», знайомство з яким наповнює особливим світлом: «Мій затишний, мій чистий, мій привітний, Мій сивий, бородатий і старий, Зелений, кам’яний, багатоцвітний, Мій любий до нестями, рідний Стрий».

«Хоча я музикантка, але народження пісні розпочинається зі слова, поезії. Вже згодом мелодія. Не люблю писати на замовлення. Хоча і бувають винятки. На початку року звернувся Роман Никифорів із проханням написати вірш, в родині його знайомого трапилося велике горе – пішов з життя син. Пройнялася болем родини і… вірш з’явився. Р. Никифорів написав музику. Пісня «Лети, лети, лелеко» тепер в репертуарі Коломийського хору.

Принципово не беру участі в різних поетичних конкурсах. Вважаю, що літературна творчість особлива річ. Тут неможливо змагатися. Можна відпрацювати до досконалості усі танцювальні «па» і виступати на конкурсах. Як і гру на тому чи іншому музичному інструменті. А ось поезія чи проза зовсім інше. Окрім того, що кожна людина сприймає їх по-різному. Найголовнішим для мене є інше – аби вірші чули, читали, аби вони зачіпали душу й серце».

Чи не найкраще характеризують молоду поетесу Валерію Кузнєцову її вірші. Уривок одного з них є епіграфом її збірки «Даровані небом». У цих словах вона вся, увесь її світогляд: «Хтось каже поетеса я… та ні… Звичайно ж ні, я так собі, аматор, Записую, що Бог дає мені, У мене роль пера, це Він… це Він мій Автор… Хтось каже поетеса я… та ні… Чому пишу? Цього вже не збагнути… Щаслива лиш, що випала й мені Така велика честь пером побути…».

 Любов Тиченко.

Опубліковано у Випуск 8. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *