РЕНЕСАНС ПАЛАЦУ БРУНИЦЬКИХ

   Історики називають його палацом Яблоновських-Бруницьких, а місцеві краєзнавці – одним із семи чудес Стрийщини. Розташовується у селі Підгірці. Історія палацу нараховує не одну сотню літ. Ймовірно, саме у 1734 році Юзеф Александр Яблоновський, отримавши маєток у спадок від батька, починає зводити тут новий палац. Витрати на спорудження палацу склали кругленьку суму. Додайте сюди ще й впорядкування навколишнього парку. Проте з часом він втрачає до цього «дітища» інтерес і береться за будівництво палацу на Поділлі. А Підгорецьким палацом опікуються його родичі, не виявляючи при цьому особливого інтересу. 

   Можливо, з часом палац досяг би певного занепаду. Та в 1815 році з’являється у нього новий господар – барон Юзеф Бруницький. Згодом тут господарює Юліан Бруницький з дружиною Івою. Він активно береться за перебудування палацу. Для цього Ю. Бруницький використовував цеглу власного виробництва і попри повагу до залученого архітектора (професора Державної промислової школи в Чернівцях Карла-Адольфа Ромшторфера) намагався особисто керувати роботами. Остаточного вигляду палац набув у 1895 році. У його підвалах розміщувалися комори, винний погреб, льохи для насіння, кухня з піччю, кімнати для сервірування страв, чотири господарські кімнати для прислуги, кімната економа з архівом документів та канцелярія. На першому поверсі – хол, салон, робочий кабінет барона, будуар, дитяча й ігрова кімнати, ванна та кімната для прислуги, дві житлові. На другому – житлові та кімнати для гостей, фойє, пасаж, кімнати для прислуги та вихователів. Неподалік палацу розташовувались господарські будівлі, власна гуральня. 

   Парк довкола  палацу було закладено ще Яблоновським. Ю. Бруницький впорядкував його, залучивши відомих тогочасних садівників і значно розширив колекцію дерев і кущів, що росли тут. Справу батька продовжив його син, але втрутилася війна. Меблі, мистецькі твори – уся ця розкіш безслідно зникла у часи Другої світової війни. В невблаганні жорна історії потрапила родина Бруницьких… 

   Щодо самої розкраденої будівлі палацу, то вона потроху занепадала. У період радянської влади тут розміщувалися технікум, школа-інтернат та навіть рибгосп. Наслідки діяльності останнього були катастрофічними.  У підвалах палацу розводили мальків, що спричинило надмірну вологість та подальше руйнування будівлі. Занепадав і навколишній парк…

   Втім, це вже в минулому. Бо сьогодні, без перебільшення, колишня «руїна» перетворилась на місцеву прикрасу та туристичну принаду. Вісім років тому три родини придбали будівлю з метою її відновлення. Адже на неї неможливо було дивитися без щему у серці, а тим паче тим, хто зростав у цих краях. До речі, дві з цих родин якраз є місцевими мешканцями. Це чи не один з перших випадків в Україні, коли за збереження пам’ятки взялися звичайні люди, витрачаючи власні кошти. Ризикований крок. Та водночас заслуговує на безумовну повагу. 

   «Про необхідність збереження палацу писали-повідомляли «в усі усюди», – розповіла Світлана Герга. – Та результату не було. Неможливо було дивитися, як занепадає будівля з багатою історією. Тому і зважилися на такий крок, який у багатьох викликав певний скепсис. Мовляв, для чого купувати старе, краще збудувати нове. Адже будівля була без вікон, дверей, даху, навіть в деяких місцях були зруйновані зовнішні стіни. Питанням номер один було перекриття будівлі. Хотілося зберегти будівлю в автентичному вигляді. І процеси її реконструкції, зрозуміло, були непростими. Запросили спеціалістів – архітекторів, конструкторів Львівської Політехніки. І уявіть собі – виявилось, що нагальна зміна покрівлі будинку неможлива без укріплення стін, фундаменту. У протилежному випадку будівля була б невідворотно пошкоджена… Більше року тривали усі ці роботи, якими займалися місцеві будівельники. Під час робіт, зокрема гідроізоляції фундаменту, було знайдено срібне горнятко, на якому печатка 1712 року. Сьогодні воно в експозиції палацу. Також були віднайдені фрагменти посуду тих часів, що зацікавило передусім істориків. 

   Загалом будівельно-відновлювальні роботи продовжуються вже восьмий рік. Завершено усі необхідні інженерні роботи щодо комунікацій та опалення. Дві вежі та бокові веранди теж відремонтовані».

   Зрештою, змінився не тільки екстер’єр палацу, але і його інтер’єр. Дев’ять кімнат палацу відповідно оформлені та умебльовані. 

   «На жаль, не збереглися світлини внутрішніх приміщень палацу, їх детального інтер’єру. На давніх фото – лише його зовнішній вигляд. Довелося знайомитися з внутрішнім убранством таких же палаців у Польщі, Чехії, де вони не зазнали такої руйнації і в цілому збереглися. Помалу працювали над декором кімнат, наповнювали меблями, іншими речами, намагаючись відтворити атмосферу давними. Звідки ми їх брали? За власний кошт купували в антикварних магазинах як в Україні, так і за кордоном. До речі, тільки-но розпочали відновлювальні роботи в палаці, місцеві мешканці передали його старі світлини, навіть посуд тих часів». 

   

   Віднедавна палац відкрив свої двері для всіх охочих. Тепер можна побачити його інтер’єр, дізнатись більше про його історію та непросту долю його власників. Тут проводяться екскурсії за попереднім записом. А ще серед цікавих «родзинок» – проведення тематичних вечорів у рамках програми «Пізнай історію свого краю». За горнятком кави чи чаю разом із тістечками, приготованими за давніми рецептами, можна почути напрочуд цікаві та незнані багатьом історії минувшини від місцевих дослідників-краєзнавців. 

   «Не залишився поза увагою і парк. Загалом його територія сягає понад 8 гектарів. Парк – пам’ятка державного значення. Ми взялися за облаштування його частини площею 1,5 гектара. Довелося докласти чималих зусиль, аби розчистити цю територію. Встановили таблички із назвами дерев, огорожу. А ще варто згадати про наш платан, якому вже понад 500 років. Це без перебільшення особливе дерево, і не тільки в контексті його віку. Воно потребує догляду та уваги. Ми запрошували спеціалістів, які надали рекомендації щодо його збереження. Адже коріння в нього поверхневе. Раніше траплялися випадки, коли люди заради розваги вибиралися на нього, тепер, на щастя, це вже в минулому. А ще справжньою окрасою парку є грабова алея».

   Про подальші плани щодо палацу Бруницьких Світлана Герга була не надто багатослівною, мотивуючи тим, що спочатку треба їх втілити, а тоді вже розповідати. Згодна стовідсотково. І все ж… «У День довкілля, а це 15 квітня, маємо на меті висадження нових дерев у парку. Цей рік іменуємо «Роком магнолії». В минулому в парку росли десятки видів магнолій. Тому прагнемо, як кажуть, повернути їх знову сюди».

   Ось так завдяки ініціативі трьох родин палац Бруницьких переживає свій ренесанс. Виявляється, таке можливо, навіть в умовах дефіциту коштів на культурну спадщину. З іншого боку, такий приклад, гадаю, надихне інших, аби такого відродження зазнала не одна українська  культурна пам’ятка. Адже так важливо розуміти, що кожна з них – це унікальний твір мистецтва та документ своєї епохи, їх втрата – це втрата нашої пам’яті, культури. 

Любов Тиченко. 

Опубліковано у Актуальна тема, Випуск 18, Історія. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.