РАЗОМ ДОЛАЄМО МІСТ. В МАЙБУТНЄ

   У Стрийській громаді нараховується близько 10 тисяч внутрішньо переміщених осіб. Це люди, які змушені були покинути свої домівки, рідні міста та села, в яких велися чи далі ведуться активні бойові дії. Ті з них, хто зареєструвались у місцевому ЦНАПі, отримують відповідну допомогу в  спеціально створених гуманітарних центрах. Це і продукти харчування, і засоби гігієни, й одяг та взуття, дитяче харчування тощо.

   Завітала в один з таких центрів. Людей вистачало, адже немало з них покидали рідні оселі з однією сумкою чи валізою. Розповідати про пережите – не поспішають. Надто страшні спогади, які одразу ж яскраво постають в усіх подробицях та деталях. А якщо й починають говорити, то уривчастими фразами зі сльозами на очах.

    Наталя з мамою евакуювалися з Бородянки. Вже майже місяць у Стрию. Її день, як і тисяч українців, починається із перегляду стрічки новин. Її Бородянка сьогодні – суцільна руїна, як і будинок, де жила. Та все ж мріє з мамою повернутися туди…

    З Вугледара ця сім’я вибиралася самотужки. А до того життя в підвалі. Йшли полями, грунтовими дорогами, аби врятуватися. Непросто доводилося долати цей непростий шлях життя їх матері – жінці статечного віку, інсулінозалежній…

    Не забуду розпач та сльози жінки з Чернігівщини, яка евакуювалася сюди з дітьми. Вона якраз була в центрі, коли їй зателефонував чоловік (він у тамтешній теробороні) і повідомив: «Нашого будинку вже немає…». Сльози болю, відчаю, нерозуміння, як бути далі…

    «У мене перед очима повсякчас моя квартира… Ось у тій шафці на полиці зліва моє улюблене горнятко… На підвіконнику – квіти. Все-все до найменших дрібниць, бо прожила тут більш як сорок років. Що там зараз – не знаю, як і про долю сусідів…» – це вже поділилася пані Ірина з Харківщини.

    Чимало з цих людей вже звикають до «нового» життя тут. Втім, «звикають» явно не те слово. Швидше змушені. Дехто, перебувши в нашій громаді кілька днів, вирушає далі, за кордон. Інші навпаки починають облаштовуватися. Пані Людмила з донькою-підлітком евакуювалися із Северодонецька. Живуть у своїх друзів. Взялися за волонтерство, допомагають в одному із місцевих гуманітарних центрів.

    Мою увагу привернув чотирирічний, мабуть, хлопчик. Він присів біля коробки із іграшками у центрі допомоги внутрішньо переміщеним особам. Малюк не брав їх, не розглядав, а лише мовчки, не підводячи погляд ні на мить, дивився… Не знайшлася, що сказати дитині…

    В арт-терапії є практика «перехідний міст». Її використовують в роботі з підлітками і людьми, які знаходяться в кризі. На окремому аркуші малюється картинка минулого, на іншому – картинка майбутнього. А між ними малюється міст як знак переходу, знак зв’язку між минулим та майбутнім, що необхідно подолати. Інтерпретуючи до сьогоднішніх умов, для нас усіх цей знак – міст війни, один для всіх українців. Він над прірвою, бо біль, що переживаємо, саме є таким. Цей міст ми обов’язково подолаємо. Важливо правильно йти. Разом. І ми йдемо. Тримаючись за руки, підтримуючи когось, займаючись волонтерством, рятуючи тварин, сплачуючи податки та за комунальні послуги, турбуючись про тих, хто поруч. Ми зміцнюємо цей міст вірою в ЗСУ, вірою в те, що Україна жива і буде жити. А попереду – наше майбутнє, що створюватимемо разом. Кожна сльоза, кожна крапля крові проросте силою України. Перейшовши цей міст, ми станемо ще більш сильними, людяними та духовно глибшими. Бо наш спільний третій малюнок буде обов’язково про ЖИТТЯ!

Любов Тиченко.

Опубліковано у Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.