Підступна й небезпечна хвороба COVID-19 не оминула і мою сім’ю. Захворіла я та чоловік, причому він переніс важку форму захворювання. Перебуваючи в міській лікарні (тепер її нерідко називають «ковідною»), вела нотатки про все пройдене і пережите. Вирішила винести їх на загал з однією думкою, аби кожен зрозумів, що ця хвороба не чиясь вигадка, а реальна загроза життю. Аби кожен зрозумів, в яких непростих умовах працюють наші медики.
…4 година ранку. Місто ще спить. Повний місяць ховається за хмарами. Чуються перші несміливі пташині рулади. А в міській лікарні розпочинається звичне щоденне життя, сповнене суму і відчаю, страху і болю, співчуття і милосердя. У коридорі першого поверху в очікуванні візок, відлякуючи «розкинулася» каталка… Здалеку чути шурхіт захисного одягу медсестер, які першими з’являються в палатах. Отой шурхіт їх халатів, комбінезонів, бахил буде снитися мені, мабуть, усе життя. Бо той шурхіт – то звук людського горя, відчаю і разом з тим – віри в порятунок.
Неголосно привітавшись, медсестра вмикає світло і починає робити забір крові,
ПЛР-тести, підключає крапельниці, робить уколи (чомусь той укольний штрик у живіт був мало не найстрашнішим) згідно із призначенням лікарів. Без поспіху, з величезним терпінням, розумінням і співчуттям.
Упродовж однієї зміни медсестра має обійти двічі-тричі 18 палат – приблизно 50-70 хворих. Праця, скажу вам, пекельна, випродування не з легких, відповідальність надзвичайна. Нічого не сплутати, не помилитися, виконати всі призначення лікаря хворим. Просто ювелірна точність. Ну і звісно ж, легка рука. І саме такими є руки ангелів милосердя – медсестр: Світлании Волошин, Зоряни Мороз, Наталії Семеніної, Ірини Кулик, Андріани Гринчишин, Ірини Кій, Надії Гринишин, Оксани Куртяк, Галини Гриб… Це тільки ті, які допомагали мені та іншим хворим з палат першого поверху лікарні. А на другому-третьому поверхах їм, медсестрам, ще важче. Бо саме там лікуються люди з важкими формами коронавірусної інфекції.
О 9-ій ранку сніданок. Скажу чесно, таких смачних дієтичних страв не їла давно. Так смакували оті невибагливі пшоніня, вівсяні, перлові, гречані молочні каші, аж за вухами лящало. Велика подяка кухарям, яких хворі не бачать, але їх турботу відчувають щодня. Розносять їжу санітарки в тому ж захисному одязі, бахилах, подвійних захисних рукавицях, окулярах. За чистотою в палатах слідкують санітарки, щодня перевіряє стан вимикачів поважного віку електрик.
Та найбільша подяка, звісно ж, лікарям. Щоранку на зміну ( на поверх) заступає нова бригада лікарів. Працюють то в «брудній» зоні, то, завершивши обхід, прийнявши душ та переодягнувшись, у «чистій» зоні. аби зробити нові призначення хворим, ознайомитися з результатами їх аналізів, заповнити інші документи. Спробуйте хоча б уявити собі лікаря «упакованого» в синтетичний комбінезон, застібнутий під шию, на руках подвійні захисні рукавиці, туго перебинтовані на зап’ястях, на плечі висить тис комір, в руках – пульсоксиметр і листок призначень. На обличчі – захисні маски, окуляри. Видно лише очі… Кожного медики уважно вислуховують. А слухати, повірте, є про що: в одного ще й діабет, в іншого – слабке серце і легені, ще в когось – нирки, гіпертонія, а інколи і весь «букет» одразу. Проте в голосі чується небайдужість, оптимізм, віра в твої сили, впевненість. Починаєш видужувати від таких слів підтримки й доброзичливості. Ніяких нарікань, докорів, неласки чи осуду – немає навіть натяку.
Лікарі мого чоловіка вчили заново дихати, розробляти легені, пояснювали не втомлюючись. Чому потрібно весь час намагатися лежати саме на животі, терпляче коментували дихальні вправи, давали поради щодо продовження лікування вдома. Якщо хтось скаже вам про недбалість чи непрофесіоналізм лікарів – не вірте. Це тисячі разів неправда. Іноді у критичні моменти. Коли голос чоловіка хрипів, сипів і сатурація починала падати на очах, хотілося падати на коліна і благати лікарів про його порятунок. А вони не чекають благань, бо працюють самовіддано. І завдяки їм ми видужуємо…
У кожній бригаді є лікар-реаніматолог, який зазвичай усю зміну проводить у самому «вирі» – на третьому поверсі лікарні, де найважчі хворі. Працюють тут лікарі-терапевти, кардіологи, пуль монологи, невропатологи. Була вражена їх компетентністю, професійністю. Лікарка Марта Лагодюк попри огляди, лікування хворих, проводить ще й онлайн-заняття з анатомії з групою іноземних студентів Івано-Франківського медичного університету, причому прекрасною англійською мовою… Більшість медиків уже перехворіли на COVID-19 і тепер знову на «передовій», допомагають хворим повернутися до зичного ритму життя.
Щиро вдячна лікаркам Оксані Мурдзі, Анні Кулешник (вона допомогла у найважчі хвилини – лікування мого чоловіка від двосторонньої пневмонії), Оксані Марчук. Ви просто герої. Ви найкращі!. Окрема подяка тим лікарям, які опікуються найважчими хворими, що перебувають в палатах на другому-третьому поверхах лікарні. Це Леся Лагодюк, Лілія Біракоська, Оксана Войціховська, Тетяна Левицька, Любов Шейгец, Наталія Лялька, Мар’яна Бартиш. І просто таки неймовірні зусилля докладають лікарі-реаніматологи Олег Горностаєв, Андрій Кравчук, Тарас Козак. Хай береже усіх вас Бог!
Тамара Лукач,
вчителька української мови та літератури Стрийської ЗЗСО І-ІІІ ст. №3 ім. Івана Франка.
