ПРО ГАЛИЦЬКИЙ БАЛАК

Думки вголос

  Галицький балак як латина. Це мова людей, котрих вже не є, але слова та фрази, що живуть в окремих з нас, як слухачах тих, хто ще нею розмовляв. Ми виховані бабцями, народженими на початку 1900-х, для яких балак був рідною мовою. І усе дитинство ми прилипали взимку язиком до клямок, їли гижки, крали цукерки з креденця, затикали дірки диктами і казали мішігіне на ненормальних.

  Ми чітко розуміли різницю між нендзою та єндзою, гидували офермами і гроші клали в пулярес. Зрештою, ми, малі, практично не послуговувалися тими словами, але вони були завжди в наших вухах.

  Ми лазили бо’зна де і бо’зна з ким, але нас ніколи не трафляв шляк.

  -А тріс би ти, холєро, як обруч!, – казала до мене за мої вар’ятства вчителька біології. І це було якось так по-особливому затишно і викликало посмішку…

  Бабці вчили нас грати в карти, і я пам’ятаю свої гіркі і рясні як горох сльози, коли я програвав і шлапайка завжди залишалась мені на «пагони».

  Галицький балак стає мертвою мовою. Ми ще її розуміємо, але балакати вже немає з ким. Ті, хто нас би зрозумів, вже лежать під двома датами з рискою посередині. І єдина наша комунікація з ними – прополений пирій і кутя в слоїчку на Святий вечір. І свічка. Та мова була проявом любові та турботи до нас.

  Їх вже нема, залишились тільки ми та їх мова. І вона ще тримається відлунням в нашій пам’яті. Ми, як герої бредберівської утопії, тримаємо ту мову в головах як спогад, але вона вже не наша. Просто інтегрований внутрішній перекладач дозволяє розуміти всі ті кучеряві польські, українські, єврейські словечка.

  Та мова, як татуювання полінезійців, красиві кучеряві малюнки для більшості. І тільки нечисленні вміють її потрактувати, оживити символи і слова.

  Дрібні уламки тієї мови і культури розсіяні по світу. І це чи не найбільша втрата, величезна плата за потік євро в Галичину. Розірваний цикл передачі важливого від матерів до дітей. Бо їх діти вже не галичани, на жаль. Останні з могікан, ми носимо мову людей, котрих вже нема, і передати її нема кому. Іноді це стає тягарем…

      Володимир Гевко.

Опубліковано у Випуск 7, Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *