НЕ  ЗАБУТИ  І  НЕ  ЗРАДИТИ

 20 лютого – День Героїв Небесної Сотні           

   Особливий день у сучасній історії країни… День спогадів, день осмислення того, що ми пережили, скільки унікальних життів зі своїми мріями, надіями, прагненнями обірвалися під час Революції Гідності. Це день не для галасливих виступів, а день скорботи за ними – Героями Небесної Сотні, за тими, хто загинув на війні на сході країни. І вшануванням їх пам’яті є передусім не слова, а наші дії, вчинки.

   Уже восьмий рік триває слідство щодо подій під час Революції Гідності. І коли завершиться – невідомо. Як до сьогодні чітко не сформульовані обвинувачення тим, хто розстрілював мирних людей, хто віддавав такі злочинні накази… В одному із інтерв’ю журналіст «The Telegraph» Девід Блер поділився своїми спогадами про події 18-20 лютого 2014 року: «Я був шокований, що бачу таке в центрі сучасної європейської столиці. Ніхто не намагався сховатися або втекти. Волонтери та медики без суєти виконували свою роботу. Вони вражали свою хоробрістю… Я дивився на цих людей, котрі перемогли жорстокий режим, і все запитував, чому вони не радіють. Але потім ми спустилися на Хрещатик і там під музику несли і несли труни з тілами вбитих напередодні. Все стало зрозумілим. Перемога була дуже дорогою».

   Загиблі на Майдані увійшли в історію як Небесня Сотня. Вони подарували нам шанс на зміни, додають кожному мужність і силу. Свого часу мала нагоду спілкуватися з багатьма учасниками Революції Гідності. Один з них Роман Матійців розповів про знайомство із Сергієм Нігояном, Героєм України: «На барикаді по вулиці Грушевського, де вартував зі своїми друзями (це іменувалося як периметр 33), познайомився із Сергієм. Грілися разом біля вогнища, пили гарячий чай, розмовляли і дискутували. Знаєте, що вразило найбільше? Його справжній патріотизм. Було дивно: вірменин є таким патріотом України. Бо, правду сказати, є люди, які народилися, виросли на цій землі, але такою якістю похвалитися не можуть. Сергій був цікавим співрозмовником, розумною людиною…».

   Сьогодні про Небесну Сотню, події Майдану написано немало книг. Та перше  видання під назвою «Небесня Сотні. Герої не вмирають!», підготовлене ТОВ «Видавничий дім «Укрпол»,  з’явилося вже навесні  того ж 2014 року. Тоді ситуація була геть незрозумілою, проте  цей колектив, як кажуть, по гарячих слідах, узявся за формування такого видання, аби розповісти про них – справжніх Героїв. Зрозуміло, на той час ще не було особливих досліджень подій на Майдані, тому в книзі відсутнє відтворення хронології. Лише невеликі розповіді про них, Героїв, та їх світлини. Своєрідним заспівом книги є слова: «Небесня Сотня – це загиблі учасники мирних акцій протесту в Україні в період з грудня 2013-го до кінця лютого 2024 року. Під час прощання із загиблими зі сцени Майдану 21 лютого 2014 року звучала жалобна пісня «Пливе кача…», що стала гімном Небесній Сотні». Далі слідує її повний текст.

   У книзі «Небесна Сотні. Герої не вмирають!» вміщено розповіді про ста загиблих. Звісно, список є неповним. На той час не всі прізвища загиблих були встановлені.

   Цю книгу неможливо читати спокійно, бо кожна сторінка повертає до тих незабутніх подій, тим паче, що створена була якраз після завершення Революції Гідності, коли у серцях панував біль, сум. Про когось із героїв написано лише кілька рядків, те, що вдалося віднайти на той час. Ось як про Сергія Шаповала: «44 роки, мешкав у Києві. За освітою юрист. Був активістом Самооборони Майдану. Знайшли тіло в Будинку офіцерів 18 лютого. Зовсім сама залишилася старенька мати». Ще менше відомостей про Миколу Таращука. Лише «… помер 20 лютого від кульового поранення шиї». Так і про хмельничанина Миколу Семесюка. Про Володимира Топія написано: «57 років. Мешканець села Вишня Львівської області. Його шукали з 18 лютого. Його тіло знайшов син у Будинку профспілок. Загинув під час штурму будівлі силовиками та пожежі». Розповіді про деяких героїв Небесної Сотні не доповнені їх світлинами. Замість фото — палаюча свічка.

   Кожна розповідь – це втрачене життя, людські мрії та прагнення. «Андрій Корчак, 49 років. Мешкав  у місті Стрию Львівської області. Він походив із сім’ї репресованих. Дев’ять років тому поховав батька, жив з 81-річною матір’ю. Працював на місцевих будівництвах, їздив на заробітки до Чехії. На Майдані був з перших днів, ще з листопада. Говорив, «буду там до останнього». Завжди був на передових. Робив усе: «і воював, і дрова рубав». Напередодні загибелі Андрій Корчак зателефонував до брата Юрія. «Говорив, що відпочиває в наметі, – розповів Юрій Корчак. – Перед обідом набрав мене ще раз. Сказав, що на Інститутській на них наступає «Беркут». А за 2 години зателефонував йому я. Слухавку взяв медбрат. Сказав, що в Андрія розбита голова. Схоже на черепно-мозкову травму, і його не можуть реанімувати». Андрій Корчак помер 18 лютого у 17-й лікарні від розриву внутрішніх органів після побиття силовиками на вулиці Інститутській»

    «Олександр Плеханов, 22 роки, студент архітектурного факультету КНБУБіА. Професійно займався танцями, активно займався спортом. Друзі згадують його як творчу, талановиту та щиру особистість. Йому дуже добре давалася скульптура, багато читав про кораблебудування, працював з деревом. 18 лютого отримав вогнепальне поранення в голову під час мирної ходи до стін Верховної Ради. Останні слова Олександра до друга, який був поруч: «Якби ж ти знав, як хочеться жити! Як хочеться жити…». Помер у 17-й лікарні. Наступного дня мав отримати диплом бакалавра».

   «Володимир Наумов. 43 роки. Родом з села Шевченко Донецької області.. Народився в день народження Т.Шевченка. Знав «Кобзар» напам’ять. За позовом серця поїхав на своїй машині на Майдан. Був викрадений та вбитий. Тіло виявили 18 лютого, вранці, на Трухановому острові. Загиблий мав на шиї хусточку Самооборони Майдану. Очевидці стверджують, що Володимира затримали вночі «беркутівці» в районі урядового кварталу за носіння цієї хусточки…».

   «Ігор Костенко. 22 роки. У 2009 році закінчив Бучацький колегіум св. Йосафата й написав у випускному альбомі: «Вірю, що колегіянти з патріотичним духом будуватимуть Україну. Будьмо українцями в душі  і Богом в серці». Один із найкращих студентів Львівського національного університету ім. І. Франка. Був  активним редактором Української Вікіпедії, молодим науковцем. Знав історію бездоганно… Вранці 20 лютого Ігоря було вбито. Його тіло знайшли біля Жовтневого палацу. В загиблого виявлені сильні переломи ніг. За словами  друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так, що їх можна було зав’язати на вузол».

   І як тут не згадати тепер вічно 17-річного Назара Войтовича. Єдиного сина у батьків. Мріяв мандрувати, пізнавати світ. Міг би стати відомим художником. «За розповідями викладача живопису і рисунку Тернопільського коледжу Т.Панченко, на його малюнках незмінно були деталі української символіки – калина, тризуб, козаки…». Такою ж творчою особистістю був 51-річний Валерій Брезденюк із Жмеринки. Він працював у техніці ебру (малюнки на воді).

   Будівельник Андрій Дигдалович, викладач Микола Дзявульський, студент Роман Гурик, підприємець Едуард Гриневич, спортсмен Дмитро Максимов, театральний працівник Андрій Мовчан, науковець, викладач Богдан Сольчаник… Кожен з них робив те, що вважав за потрібне. І не говорив при цьому пафосних слів. Ось це і є справжній героїзм, який не дозволяє страху смерті керувати життям.

   Без перебільшення, ця книга дійсно унікальна, бо це чи не єдине видання про них –  героїв Майдану, які віддали своє життя в ім’я свободи. Як написав в своїй останній статті тоді в 2014-ому один із них журналіст Сергій Кемський, «докорінні зміни в суспільстві ніколи не здійснюються без зусиль тисяч і тисяч людей, які вирішили жити по-новому». І наш спільний обов’язок – пам’ятати про них, Героїв Небесної Сотні, і не зрадити, бо завдяки їм здійснилася (Р)Еволюція духу українства.

Любов Тиченко.

Опубліковано у Випуск 19, День в історії, Різне, Топ тема. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.