«МОЄ РІДНЕ СЕЛО – МОГО РОДУ КОЛИСКА…»

Наш край – наша історія

   Села як і люди мають свою біографію. Є вона і в нашого села Піщани. Давайте поринемо разом в його історію і дізнаєтеся немало цікавого з життя села, розташованого на березі річки Стрий. Сьогодні тут проживає близько 450 осіб. Піщани входять до Підгорецького старостинського округу. Проте так воно називалося не завжди. Лише в 1934 році село отримало теперішню назву Піщани. Її пов’язують із піщаними грунтами, на яких розташоване село.

   У минулому село іменувалося Татарсько (чи Татарське). За переказами назва села походить від його перших мешканців, якими були ймовірно татари, полонені, що  й оселилися тут. Село засноване в XVстолітті. Його мешканці займалися рільництвом, тваринництвом, ремеслами, згодом дрібною торгівлею на ринку та працювали в Стрию, на колії та в маєтку пана Броніцького в селі Підгірці. У XVIII – початку ХІХ століття місцеві сплавляли деревину річкою Стрий для будівництва суден. Відомий колишній власник села – поміщик Грущак. 

   За часів панщини селяни мусіли безкоштовно працювати на пана від трьох до шести днів (одна особа з двору), платити податок натурою та грішми, возити на ярмарок панське збіжжя. Населення села в основному жило в бідності, в хатах із солом’яною стріхою. Лише деякі з них були під черепицею. Такими були, зокрема, будинки Ізидора Гриба, Івана Гриба, Семена Перевізника. Вони вважалися заможними селянами.

   У 1880 році в селі налічувалося 43 хати і проживало 247 українців, 18 євреїв. В 1921-ому вже було 54 будинки та проживало 320 українців, 12 поляків, а в 1935 році – загалом 65 будинків, де жили 395 українців, 12 поляків. До 1939 року населення села становило 440 осіб, з них 395 українців, 5 поляків, 10 «латинників». Працювали до того року кузня і молочарня. Були й свої ремісники – два кравці, два стельмахи, один бондар. Магазин (тоді називався «склеп»), де можна було придбати необхідне, розміщувався в будинку Костянтина Гриба. У селі медичної допомоги як такої не існувало. Породіль обслуговувала баба-повитуха Олеся Матвіїв.

   Село хоч було не надто заможним, проте тут жили національно свідомі люди, які займалися активною просвітницькою діяльністю. Одним з таких був Микола Климишин. З його ініціативи у селі в 1936 році збудовано окреме приміщення для хати-читальні (як тоді називали). Хоча перша читальня «Просвіти» тут була відкрита ще в 1920 році. При читальні працювали бібліотека, хор, курси куховарства (нині це приміщення – Народний дім, тут же працює й бібліотека). Діяли осередки товариств «Просвіта», «Сокіл», «Сільський господар», «Союз українок», церковне товариство. Варто зазначити, що і до 1920 року в селі діяли товариства «Просвіта», «Союз українок», які були закриті тодішньою польською владою. І лише в середині 20-х років їх діяльність відродилася. 

   Великий вклад у просвітництво села Олексія Федоріва. Завдяки його старанням молодь була активною в діяльності хати-читальні. Організовувалися вистави, фестини, спортивні змагання. З великою пошаною ставилися молоді мешканці села до керівників О. Федоріва, М. Гнатіва, М. Климишина, М. Бабій. Із спогадів колишніх аматорів І. Климишин та М. Гнатів: «Ми любили українську пісню. Між нами була висока дисципліна. Ставили вистави «Невольник», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Сватання на Гончарівці». Їх ентузіазму можуть позаздрити сьогоднішні юнаки та дівчата. 

   Жіноцтво не було пасивним у справі формування національної свідомості селян. У хаті М. Климишина, який в той час був війтом, двічі на тиждень проводилися заняття для дівчат з куховарства. Дівчата були активними учасницями театралізованих постановок. Діти заможних селян навчалися на вчительських курсах у Стрию.

   Активність просвітян на той час була значимою, завдяки їм розвивалася українська культура. Це вони берегли та примножували нашу мову, слово, пісню. Назву їх імена, аби і сьогоднішнє покоління знало про них. Це Микола Климишин, Іван Климишин, Ганна Гуськова, Марія Денисів, Олекса Федорів, вклад яких чималий у розвиток просвітництва у селі.

   Перша школа в селі відкрилася в 1924 році. Тут навчалося 76 дітей. Першою вчителькою була полька З. Вайсович. У школі, окрім всього, розвивалася гімнастика. Діти розучували різні вправи, які ще довго після війни практикували як фізичну підготовку школярів (ранкова гімнастика). У 1938 році у селі збудована нова школа.

  Упродовж 1938-1939 років у селі проводилися фестини, де якраз «Соколи» виконували ці вправи. До речі, якщо повернутися вже в нову історію, то в 1991 році в день відкриття пам’ятника Т. Шевченку в селі Підгірці жінки старшого віку із Олексич продемонстрували ці гімнастичні вправи. У 30-х роках місцева молодь активно залучалася до футбольних змагань, велоспорту. Ось це захоплення місцевих футболом триває і донині. В Піщанах збудований наприкінці 80-х років (з ініціативи Романа Гордовича) стадіон. Тут відбуваються різні спортивні змагання.

  Далі в 1947 році в селі організовано колгосп. Згодом Піщани ввійшли до Підгірцівської сільської ради, а в селі було організовано рільничу бригаду, як складова тодішнього колгоспу. В 1970 році на території Піщан збудовано гравійно-дробильно-сортувальний завод. Що ж до культурної сфери села, то вона розвивалася. Завдяки знову ж таки невтомності людей. Маю на увазі Марію Вельгош (Климишин), Віру Перевізник, яка більш як тридцять років завідувала місцевим закладом культури. Працював хор, яким керував талановитий диригент І. Курітник. Відбувалися концерти, цікаві зустрічі. Починаючи з 2000 року, директором Народного дому с. Піщани є Лідія Матвіїв, яка внесла новий подих у роботу закладу культури. Саме з її ініціативи з нагоди 130-річчя від дня народження славного земляка Філарета Колесси відбулося велике святкове дійство. Його учасниками були як місцеві аматори сцени, так і  художні колективи з сіл Верчани, Ходовичі та Загірне. Тоді ж було встановлено пам’ятний знак на місці садиби Ф. Колесси.

   Перша письмова згадка про місцеву церкву датується 1515 роком і міститься у відповідному реєстрі. На початку XVIII століття з’явилася нова дерев’яна церква Святого Архангела Михаїла. В 1862 році громада купила хрещату безверху, увінчату в місці збігів гребенів двосхилих дахів рамен високим сліпим ліхтарем з маківкою, церкву в селі Тухля, перевезли возами, склали.

   У 2012 році освячено новозбудований храм Владикою Тарасом Сеньківим. Його будівництво тривало 15 років. О. Кубара, М. Бабій, М. Кубара доклалися до того, аби така церква була у Піщанах, та, на жаль, не дожили до дня її освячення. Справу старших продовжили молоді сільчани. Особливо значимий внесок у спорудження храму вніс М. Гордович.

   У Піщанах народилися, зростали люди, які внесли свій значимий вклад у розвиток українства. Маю на увазі передусім Філарета Колессу – видатного вченого, фольклориста, музикознавця, основоположника етнографічного музикознавства. А також сільчан – учасників національно-визвольної боротьби. Члени ОУН Михайло Бабій, Микола Бабій, Василь Гордович. Місце поховання двох останніх невідоме. Батьки В. Гордовича та брат Михайло були вивезені в 1946 році на Колиму, де й знайшли свій останній спочинок на землі. Така ж доля й Анни Голод. Вона разом з чоловіком за націоналістичну діяльність доньки Марії була засуджена на 15 років каторги в Сибіру. Подальша їх доля невідома. Станичний Василь Мельник теж був засуджений на 10 років каторги у Воркуті, там і похований. Під час облави енкаведистів загинули Іван Гриб, Марія Климишин, могили яких на сільському цвинтарі. Тут спочиває і сьогоднішній герой – учасник ООС(АТО) Юрій Гуськов. Недуга перервала його молоде земне життя. Усі вони загинули за свободу рідної землі. Але їх імена залишаються жити, бо пам’ятаємо про них.

 Гордимося нашим односельчанином Степаном Матвіївим, українським футболістом, тренером. Саме тут, у Піщанах, почався його шлях у великий футбол. Виступав за місцеву команду «Гравійник», пізнав смак яскравого турнірного сходження в особливо популярному на Львівщині «колосівському» кубковому турнірі.

  Історія країни складається з історій її міст, сіл. Мов ті різноманітні пазли складають масштабну загальну картину. Кожен з нас повинен знати її, історію своєї малої батьківщини. Саме знання історії рідного краю є тим місточком, що єднає покоління минулі з поколінням сьогоднішнім та прийдешнім, давнину із сучасністю.

Тетяна Попович,

бібліотекарка бібліотеки с. Піщани.

Опубліковано у Випуск 12, Історія, Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *