«МАРІУПОЛЬ – НАШ БІЛЬ…» (cпогади мешканки міста про пережите)

Мало про яке місто України медіа та політики по всьому світу від початку війни росії проти України згадували так часто як Маріуполь. Порт на Азовському морі став водночас і символом військового опору в умовах постійних бомбардувань та обстрілів з боку рф, й ілюстрацією глибокої гуманітарної катастрофи. Людмила Галбай з числа тих, хто пережив важкий час боротьби міста. Її спогади вкрай важливі, як і розповіді тисяч інших людей, бо є доказом злочинів кремля проти людства та гуманності. Поки пам”ятається треба говорити. Звісно, складно згадувати про пережите. Та цінним є те, що воно не зламало в пані Людмили жагу до життя, віру в нашу перемогу.

«КОЛИ 2014-го нагло й швидко у нас відібрали Крим, а потім поступово захопили частину Донецької й Луганської областей та утворили «недореспубліки», Маріуполь вдалося звільнити від тої нечисті 13 червня, а восени – відстояти місто. Звичайно, значна частина місцевих затаїла бажання стати частиною «вєлікай расії» або ж так званої «днр», але певний відсоток патріотично налаштованих стояли на тому, що Маріуполь – це Україна. Доводили свою позицію не лише на словах, а й конкретними справами. Впродовж восьми років тривала затяжна позиційна російсько-українська війна на Донбасі. Розуміли, що ворог не зупиниться й піде далі. 

Уранці 24 лютого почалися ракетні обстріли українських міст, в тому числі й Маріуполя. Хтось виїхав з міста в перші дні війни в лютому, хтось у березні, а більшість мешканців залишилася. Ніколи за всю історію існування наше місто не зазнавало таких руйнувань. Ворог цілеспрямовано, цинічно, методично бомбардував житлові квартали, школи, університети, будинки культури, театр, в якому переховувались сотні мешканців?! Тисячі загиблих серед цивільного населення: дорослі, діти, старі…У травні місто перетворилося в руїну…

Як ми виживали в тих умовах – про це моя  розповідь.

РОЗУМІЛА: треба записувати, що відбувалося, що довелося пережити за три місяці окупації. Жахлива руїна півмільйонного міста на березі Азовського моря – нагадування усьому світові про небезпеку, що несе московська орда.

24 лютого о 5-й годині ранку почалися ракетні обстріли українських міст, в тому числі й Маріуполя. Першими під обстріл потрапили селище Сартана і Східний житловий масив, далі – глибше. Руйнування житлових будинків, шкіл, дитячих садочків, перші вбиті й поранені. Будинок школи-інтернату, в якому базувалась тероборона, також був розбомблений. Тож осередок, де збирались волонтери, перенесли в центр міста, в «Халабуду». Сюди несли все необхідне для оборони міста: воду, харчі, одяг, розливали «горючі коктейлі», плели маскувальні сітки, в’язали «кікімори» тощо. Деякі  друзі й знайомі, передбачаючи можливі наслідки вторгнення ворога в місто, змогли вчасно евакуюватися залізницею або автівками ще на початку бойових дій. Працівників підприємств, у тому числі «Метінвесту», відпустили додому  в перший же день, нібито на два тижні. Потім стало відомо, що на заводах готувалися до оборони Маріуполя. Більшість мешканців міста покидати Маріуполь не збиралися. Обстрілювати місто почали з усіх можливих засобів: «градами», важкою і легкою артилерією, гранатометами й мінометами. Найбільше – літаками, які вдень і вночі кружляли над містом і скидали авіабомби або пускали ракети. Наприкінці лютого в нашому 17-му житловому мікрорайоні ще було світло, на початку березня вже ні світла, ні води, ні тепла, пропав і зв’язок. Місто почали оточувати з усіх боків і обстрілювати: зі східного боку наступали так звані «днрівці», з заходу – ворожі війська з тимчасово окупованого Криму. На той час Волноваха вже зруйнована , і з тієї сторони ворог теж наступав.

1-го березня. Ракетний удар по Кіровському (досі не перейменований) житловому масиву. Дев’ятиповерхівки майже всі зруйновані і спалені, тисячі людей переховуються в підвалах. Є людські жертви, поранені. Незважаючи на обстріли й бомбардування, люди ходять містом, шукають, де ще можна хоч щось купити. По «вайберу» поговорила з подругою, котра вже в Польщі. З Києва додзвонився однокласник, обмінялися новинами. І Київ, і Маріуполь обстрілюють нещадно! А що зробили з Харкова! 

3 березня. Дійшло й до нас. Прокинулась о пів на сьому від вибухів – вже й з нашого боку обстріли. Деякі вибухи досить потужні, здається, працює арта. Через обстріли, які чутно в різних районах міста, вирішили з дому не виходити. З усіх вигод цивілізації залишився лише газ, та й той ненадовго. Невідомо, що коїться в місті і в цілому в Україні. Але люди потроху ходять вулицями, навіть машини їздять. Вночі сниться тільки війна. О 15.15 сильний гул з Нікольської траси.  Можливо, прорвалася колона ворожої техніки (учора говорили, що ворожі танки стоять у селі Приазовське). Наші війська зустріли їх вогнем. Десь біля 23-ї години почалися вуличні бої, спочатку ніби стрілянина з автомата чи кулемета, потім з більш «серйозного». 

4 березня. Усю ніч стріляли. О 5.15 знову перестрілка на вулиці. О 6.10 почалися обстріли з гармат. Нібито знову зі сторони Нікольської траси. Вчимося розрізняти, коли стріляють від нас, а коли прилітає до нас. О 9-й ранку ніби стихло. Кава, чай. Надійшла черга продуктів, що зберігалися в морозильнику (бо пропадуть). Вода й хліб ще є в домі. Деякі продукти теж. До 13-ї години обстріл артилерією, стає гаряче. О 14-й годині приїхала дружина онука з батьком і братом, повідомила, що вчора потрапили під обстріл «градами». Мій онук серйозно поранений, лежить в нашій лікарні в 17-му  мікрорайоні, вчора його прооперували. Надалі маю піклуватися про нього, бо його сім’я з шестирічною донечкою збирається виїхати з Маріуполя. Звичайно, треба виїхати й вивезти дитину. Звичайно, буду опікуватись пораненим онуком. Тепер, якби й хотіла, не могла виїхати з міста.

5 березня. 00.40 – звук літака. Чекаємо, може скинути бомби. Не вгадали – випустив дві ракети, які полетіли в напрямку заводу «Азовсталь». Дуже страшно! О 5.30 – ранішнє «пробудження»: десь вдалині кілька глухих вибухів. А о 7 годині над нами пролетів літак.  Десь гримотить вдалині, але чути вибухи і в нашому районі. 0 10-й ранку пішла в лікарню, понесла сніданок пораненому онукові. Знайшла його в травматологічному відділенні. В усіх палатах вікна повилітали через «прильоти». Поранені лежать в коридорі, темно й холодно. Перев’язки їм роблять, присвічуючи ліхтариками. Один раз на день дають або чай з печивом, або якийсь ріденький супчик, хліба шматочок не кожен день. Як зраділи, коли побачили одне одного. «Бабуся прийшла!» (так мене в лікарні й називали всі – «бабуся»). В нього, як виявилося, перебита не лише ліва нога, а й прострілена права рука. Поруч лежить молодий хлопець. Теж поранений, в обидві ноги. Налила і йому кави. І відтоді піклувалися про обох. Вдарили морози і треба було «утеплювати»   поранених: одягати в футболки, теплі светри, надягати шкарпетки, шапки, накривати ковдрами, спальниками, навіть шубами і пальтами. Приносили з дому все, що могли. Медперсонал самовіддано працював. Медсестри не ходили додому навіть ночувати. Жили у відділенні. 

6-е березня. Ніч минула більш-менш спокійно. Десь далеко погримувало. Мені приснився навіть «мирний сон»… 05.40 – ранкове пробудження: черга вибухів, але негучних і неблизьких. Випав снів, мороз. 6.00 – декілька сильних вибухів поблизу нас. Горить-димить в районі станції переливання крові, за лікарнею. Лікарня оповита димом. Переживаємо, чи немає влучань у восьмиповерхову будівлю, де лежать поранені. Приблизно о 7-й ранку дуже сильні вибухи. Так і є: з західного боку в наш будинок «прилетіло», в сусідній від нас квартирі знесло балкон і влетіло в кімнату. В усіх квартирах під’їзду вікна повилітали з того боку, де вдарило. Сусіди відразу ж вийшли в під’їзд. «Чи всі живі?» – «Всі живі». Вранці ходили в лікарню. Погодувала онука холодним супом, бо ніде було й розігріти.

У будинках навколо є потрапляння у верхні поверхи. Цілі блоки попадали на землю. І в нашій п’ятиповерхівці, і в сусідній дев’ятиповерхівці. Жахлива картина: розтрощені магазини, аптеки. Люди виносять з них усе, що потрапляє під руку,  потрібне воно їм чи ні… Знову почалися обстріли. Забивали ряднами вікна, бо холодно.    

7 березня. Ніч минула більш-менш спокійно. Прийшов час заготовляти дрова, аби готувати їжу. Так хочеться гарячої кави! – і собі, і хлопцям у лікарню понести. Вчора сказали, що Маріуполь взяли в кільце, хочуть спровокувати гуманітарну катастрофу. Вийшла на вулицю, назбирала трісочок. Люди теж збирають, розпалюють ватри, готують їжу. Ми розклали ватру на балконі. Розігріли суп для поранених, понесли в лікарню. У внутрішньому дворі лікарні, валяються рештки снарядів, вікна повилітали, машина одна розбита вщент, дерева понівечені приліт «градів». Говорять, що лівий берег вже захопила так звана «днр». Як там наші? Зв’язку немає. 

Зважаючи, що немає обстрілів, пройшлися до кінотеатру «Савона» на проспекті Будівельників. Там є укриття, в якому переховуються люди. Всі повиходили на свіже повітря. Чекають, коли привезуть цистерну із водою. Як і повсюди, працюють дворові кухні. Будинки ще не пошкоджені, вікна цілі. Пройшлися по ринку речовому і продуктовому. Речовий сильно постраждав, «градами» зруйновано багато магазинів і торговельних контейнерів, деякі згоріли. Товар валяється під ногами. На продуктовому ринку та сама розруха: власники повиносили і повикладали продукти, які ще можна вживати. Ми взяли чотири рибини, хеку, теж не першої свіжості, але можна зварити або посмажити. Ватру вирішили розкласти на кухні, щоб приготувати обід. До півночі потроху пострілювали, але десь вдалині.

8 березня. О 6.15 арта «привітала» зі святом кількома залпами. Уночі випав сніг. Вирішили ватру розкладати на вулиці, так безпечніше. Знайшла найкраще вирішення проблеми: в приймальному відділенні лікарні на першому поверсі є світло (працює генератор), взяла кип’ятильник і термос, зробила каву хлопцям. Обстріли тривають. О 13.30 сильний «приліт» до нас… Сусід з 1-го поверху готував їжу на мангалі, на ганку. Я «присусідилась», зварила рибу…  Десь аж о 17-ій змогла піти в лікарню, нагодувала хлопців. Увечері обстріли тривали.

9 березня. День народження Т. Шевченка і моєї сестри. Завжди святкували, але не сьогодні… Обстріли почались від 5-ї. Після шостої недалеко – сильні вибухи. Чути й “гради”. Забивали целофаном вікна. Знову обстрілюють, працює важка арта, «гради». З дому не виходимо. Від 14-ї до 15-ї – дуже жорсткий обстріл, як ми зрозуміли, гаубицями. Розривалось десь поблизу, будинок струшувався. Один снаряд, здається, прилетів у наш двір. Приїхала цистерна з міськводоканалу, змогли набрати води. Гаубиці замовкли, але десь неподалік автоматна чи кулеметна перестрілка. Обстріли не вщухають. Страшно вийти на вулицю, але не менш страшно сидіти в квартирі. Понесли їжу хлопцям.  В третій лікарні, в самому центрі міста, влучили в пологовий будинок, породіль перевозять сюди, в обласну лікарню. Привозять нових поранених – кров, біль і жах. Не вкладається в голові: цілеспрямовано бомбардувати лікарні?! Нелюди! 

10 березня. Наснилося, що раптом дали газ і світло… Обстрілювати почали о 4-й ранку. О 7-й прилетіло і в наш дім. Струсонуло, дім увесь захитався. Кожного разу думаєш: «Розвалиться і накриє нас». 10-а година. Обстріли не вщухають. На вулицях перестрілка. Чекаємо, коли можна буде розпалити вогонь. Підготувала спальники для хлопців і ватяну ковдру для інших поранених, бо у відділенні дуже холодно. Вийти на вулицю не можемо через обстріли. Лише о пів на третю змогли піти в лікарню. Безліч поранених і в операційному блоці, і в інших відділеннях. Вчорашні і сьогоднішні. Є поранені і вбиті діти… Жахливо! Дорогою додому назбирали під соснами шишок і сухого хмизу – буде чим палити. У квартирі холодно: на кухні плюс десять, надворі мінус два.

11 березня. Обстрілювали о першій ночі, четвертій, з шостої – безперервно. Знову випав сніг. На вулиці 6-7 градусів морозу, на кухні в нас плюс дев’ять, бо ще є вікно та й інколи палиться. Зараз 12-а. Хвилин 10-15 тому так бомбардували, що будинок стрясало безперестанку. На вулиці Купріна, десь за станцією переливання крові, горить дев’ятиповерхівка. 14.30 – бомбардують то далі, то ближче. У нашому дворі, на розі будинку навпроти – «приліт»: повилітали вікна, рами, тріски валяються в радіусі метрів на 15 – 20.

15.50 – понесла в лікарню теплі речі. В коридорі лежала поранена жінка, яка вийшла набрати води і залишила 12-річного сина одного вдома. Потрапила під обстріл. Їй принесла записку від сусідів, що з сином все добре. У лікарні знову нові поранені. Небезпечно виходити назовні, бо йдуть вуличні бої. Чекала, потім вискочила на вулицю і попри аптеку «Мрія-фарм» бігла до свого дому. Якраз крайньою вулицею йшла колона танків, очевидно, з вулиці Купріна на Митрополитську чи на проспект Миру. Страшенний гуркіт! І не знаєш, чи свої, чи вже ворог зайшов у місто. З будинку навпроти, у другий поверх якого влучив снаряд, забрали в лікарню двох поранених. Сусіди заготовляють дрова, заносять у під’їзди. Увечері стріляли якимись трасуючими кулями, як феєрверк. Потім ніби стихло. У лікарні чула розмови, що надійшла підмога, що наші збили літак, який  бомбардував місто.

12 березня. О 2-ій ночі почали стріляти міномети. Нарахували 60 залпів. О 4.15 літак скидав бомби, не менше десяти, може, й не один літак. Кілька розривів і в нашому дворі. Вибухова хвиля була такою сильною, що не лише скло з вікон повилітало, а й повиривало одвірки, двері. У під’їзді в багатьох квартирах вирвало вхідні двері. Надвір виходити небезпечно: то вуличні перестрілки, то прильоти. Іти в лікарню теж. Але ночувати збираємось у квартирі, не хочеться йти в підвал. У сусідній дев’ятиповерхівці посередині знесені квартири на двох верхніх поверхах. У будинку навпроти снаряд влучив у квартиру на третьому поверсі. Два будинки по вулиці Троїцькій стоять без вікон, один з них майже вщент спалений. Постраждала школа. По обіді таки спромоглася побігти в лікарню, хоча сусіди застерігали, що небезпечно. Перебіжками, тулячись до стін. Цією ж дорогою повертаюсь назад. Можна перевести дух. Кажуть, на Митрополитській розбомбили автомагазин «Жигулі», будинок теж горить. 

13 березня. Гатити почали ще вдосвіта. Знову будинок струсонуло кілька разів. Схоже на те, що сьогоднішній день знову буде «веселим». Мороз у хаті, вода замерзає. Ллєш у ківшик мінеральну воду (питної води вже не було), а вона перетворюється на снігову кашу. Наливаємо в пляшки воду і ховаємо їх під ковдру. А потім – як влетіло! Виявилось, літак скинув дві авіабомби по 500 кг. Одна проломила дах, прошила п’ять поверхів, зруйнувавши квартири в двох під’їздах, застрягла у підвалі, розкололась на дві частини, на щастя, не здетонувала. Друга – впала на подвір’ї перед нашим домом, навпроти четвертого під’їзду. Люди якраз вийшли, готували собі ранішню каву… Вбило чотирьох: загинули мати з сином і двоє хлопців. З нашого під’їзду поранило сусіда – закривав двері, але його «дістав» осколок в руку і в ногу. Стікає кров’ю. Потягли сусіда в лікарню. Осколок не діставали, не працює рентген. Сиділи з пораненим сусідом у приймальному відділенні. Раптом у будівлю влетіло щось важке. Як пізніше виявилось, вирвало три вікна на четвертому поверсі. Можливо, було ракетне влучання. Від вибуху повилітали вікна, двері, посипалась стеля. Терміново почали переносити медичне обладнання, евакуйовувати поранених у підвал. Обстріли тривають. Десь поблизу гуркоче рашистський танк. 

14 березня. Обстріли не припинялись ні вночі, ні вранці. О 12-й годині в наш двір зайшли окупанти. Росіяни почали «зачистку» – заходять в під’їзд, виводять чоловіків, роздягають до пояса, перевіряють, чи немає серед них військових. До нашого під’їзду теж зайшли двоє. Мого чоловіка спочатку вивели, а потім, побачивши, що він кульгає і має сиву бороду, відпустили. Після «зачистки» розвели вогонь, приготували каву, понесли сніданок уже трьом: нашим двом хлопцям і пораненому сусіду. Ворожа техніка стоїть і коло лікарні, і в дворах. 

15 березня. Гримотіло десь далеко. А після 5-ї ранку прилетіло й до нас. Почав горіти перший під’їзд будинку. Приватний сектор навпроти лікарні весь оповитий димом. Горять уже перший і другий під’їзди… Побігла в лікарню. Погодувала поранених. До вечора пожежа перекинулась на третій під’їзд і почала добиратись до четвертого. Наш наступний. Горять балкони третього і четвертого під’їздів. Ми вирішили евакуюватись. Знайшли через дорогу ніким не зайнятий підвал, в якому до війни працював магазин «Трьошка». Почали переносити туди речі. Намостили собі постелі і ночували вже там. Тепліше, ніж у квартирі, та й безпечніше. Поселились там учотирьох: ми з чоловіком, наш сусід з другого поверху і ще один погорілець, з четвертого під’їзду – він втратив усе. 

16 березня. Десь о 5-й ранку стріляли від нас. Після шостої в наш підвал прийшли двоє окупантів, понабирали чого їм треба було (в  магазині залишилося ще чимало товару), взяли наші дві півторалітрові пляшки мінеральної води. Пожежа в нашому будинку, схоже, пригасла, а тепер знову розгоряється. Хлопці пішли туди. Ми удвох з погорільцем залишилися в підвалі. Готували сніданок, понесли їжу в лікарню. Знайшла у себе вдома якісь теплі речі для нашого погорільця. Кажуть, що окупанти зайняли наш мікрорайон лише до «1000 дрібниць» і що АС-2 наша. В районі Порт-Сіті лежить багато тіл загиблих – і цивільних, і військових. Маріуполь просто так не здається, обороняється. Ціною великих жертв. Піймали себе на думці: слава Богу, не стріляють. У підвалі якось спокійніше, тепліше. Будемо тут ночувати, жити, скільки буде потрібно. 

17 березня. Вночі трохи стріляли, від нас, арта. Навіть вдалося поспати до 8-ої ранку. У лікарні багато військових, окупантів. Цивільних евакуйовують автобусами на Володарське (було перейменоване в Нікольське, тепер вони повертають старі назви) і в бік Ялти і Мелекіного. 

18 березня. День був прохолодний, налітав сніг. Зранку варили пшеничну кашу на рибному бульйоні. Вирішила понести в лікарню кашу для всіх поранених травматологічного відділення. Люди голодні, не вистачає лікарняної їжі, та й не всіх підгодовують родичі.

На дорозі лежало тіло великого пса, якого переїхав БТР. Накрили рядном, а через кілька днів закопали. У дворах з’явилися могили загиблих жителів, на них хрести з написами. Тіла двох молодих хлопців з четвертого під’їзду, загиблих від авіабомби, забрали й поховали батьки. Тіла матері з сином, накриті ковдрами, пролежали під під’їздом три тижні. Аж потім їх поховали наші чоловіки коло аптеки. Встановили хрест, табличку… Дай, Боже, переночувати і дожити до ранку! Як там наші родичі на Лівому й на Зірці? 

19 березня. Велика радість: наших поранених переселили з блоку А в блок Б і розмістили в лікарняних палатах з південної сторони. Там вікна засклені, двері зачиняються. Лікарка сказала, що немає ніяких умов лікувати поранених, бо ні електрики, води, ні рентгену.  У Маріуполі жодна лікарня не вціліла. 

 Завтра треба йти на пошуки питної води. Бачили, що тягнуть і везуть її цілими упакуваннями зі складів на Володарському шосе. Сусіди з п’ятого поверху запрошували переселитися до них у більш комфортний підвал (у них звільнилися місця), але ми відмовились. Будемо вже тут.

20 березня. День народження чоловіка. Вчора онук зміг додзвонитися до своєї дружини. Вони нарешті виїхали, але не повідомили куди. В обід «прилетіло» невідомо звідки й розвалило магазини «Щирий кум» і «Конфіскат» поряд з нашим домом, зайнялась пожежа. Один чоловік, що був поблизу, загинув. У лікарні піднялася на восьмий поверх (сказали, що там є зв’язок). До доньки не змогла додзвонитися (вона в Маріуполі), а з сином поговорила – він на Прикарпатті.  Поки розмовляла з сином, спостерігала через вікно, як «асвабадітєлі» видерлися на дах лікарні над адміністративним корпусом, зняли й скинули наш синьо-жовтий і встановили свій триколор…

21 березня. Вирішили пройтися. На вулиці Митрополитській майже всі дев’ятиповерхівки зруйновані, обвалені, деякі стоять чорні, обвуглені. На вулиці Купріна від одного дев’ятиповерхового будинку залишився лише фасад. Інші стіни впали, через віконні отвори видно небо. Ці будівлі вже втрачені для мешканців, бо відновити їх неможливо. І хтозна, скільки людських жертв під цими завалами! 

Настав час поновити запаси води. Можна набрати її з джерел на березі ріки Кальчик (зокрема в районі «Аляски», 23 мікрорайон), є колодязі в приватному секторі на Новоселівці. Наш погорілець приніс зранку води з джерела, її можна пити, але бажано перед цим переварити. Бої в місті тривають. Вже кілька тижнів за проспект Миру в районі «Тисячки». Наші не здаються, боронять місто, б’ються за кожний будинок. 

22 березня. До своїх не змогла додзвонитися, на SMS-ки не відповідають. Додзвонилася подруга (вона вже в Польщі), наполягає, щоб ми виїжджали з Маріуполя. Пояснила їй, що не можу, бо в лікарні поранений онук. Прикра пригода: мародери залізли в сусідню з нашим підвалом аптеку, хотіли «розкурочити» комп’ютер. Мій чоловік намагався їм перешкодити, дістав в обличчя якоїсь розпиленої рідини з  балончика. Пекло, не міг розплющити очі. Зарадили сусіди: дали молока, щоб промити обличчя, бо водою не допомогло б.

23 березня. Поговорила по телефону з дружиною онука. Вони вже в безпечному місці. Ні до кого зі своїх, які тут, не додзвонилася. Що нас чекає?.. Бої тривають. До лікарні безперестанку привозять багато поранених, військових, їхніх. Наші лікарі майже всі покинули місто. Бачила завідувача травматологічним відділенням, фахівець найвищого класу, – сидів безпорадний, втомлений, опустивши очі. Здавалося, вже не міг реагувати ні на зойки, ні на крики поранених, бо вже нічим зарадити їм не міг…

24 березня. Сьогодні двадцять п’ять років, як ми разом з чоловіком, таке собі «срібне весілля». Святкуватимемо в підвалі. Вранці понесла одяг хлопцям з нашої палати. Додзвонилася до родички в Дніпрі. Плаче, запрошує всіх їхати до них. До доньки не можу додзвонитися.

Святкова вечеря в підвалі. Пили шампанське «Бахчисарайський фонтан» (приніс сусід), витримане, вироблене більш, як тридцять років тому, смачне.

25 березня. Почали замислюватись, як евакуювати наших поранених. Шукаємо волонтерів. Зустріла знайому, колишню працівницю Будинку культури «Чайка», де працював чоловік, а я співала в ансамблі української пісні. Обнялись, заплакали, обмінялися новинами. Я – своє, вона – своє. Ще 11 лютого потрапила в лікарню. Аж тут війна! Живе в підвалі, у сховищі. Мої знайомі, вчителі англійської, також тут. Там є електрика, можна зарядити телефон.  Скористались. До речі, на вході в лікарню стоять тепер постові, так звані «днрівці», з автоматами, вимагають документи. Усе серйозно. Господи, допоможи евакуювати наших поранених!

26 березня. Пораненим віднесла їжу. Усіх в палаті наділила гребінцями (взяла в магазині). Раділи, як діти! Розчісували голови й бороди. Зубні щітки й пасту принесли їм ще раніше. Увечері наші принесли зі складів заморожену тюльку. Солити її буду завтра. Тюлька рятувала людей під час голоду, так і ми тепер розраховуємо на неї. Треба робити якісь запаси, бо не знаємо, що буде далі. 

27 березня. Вранці ходили по воду. На вечерю насмажимо бичків (теж принесли зі складів). Ох і смачні ж наші азовські бички! Почули новину: нібито Туреччина і Греція мають намір евакуювати мешканців Маріуполя до своїх країн.  Телефонного зв’язку вже немає,  окупанти відімкнули наші мережі. Хлопці принесли аж три буханки хліба. 

28 березня. Вчора приїхали три волонтерські буси з Запоріжжя. Домовились, що заберуть сьогодні наших трьох поранених з лікарні. Чекали їх від 11-ї ранку до 14-ї години, але вони так і не приїхали. Мабуть, щось не склалося. Прибув черговий лікар з так званого «днр», почав розпоряджатися, кого куди треба відправити. Звичайно ж, на Донецьк. Наші відмовились їхати. Бої за «Тисячку» тривають досі. Наші оборонці на заводі «Азовсталь» в бункерах. Їх постійно бомбардують.

29 березня. Подейкують, що від завтра закриють виїзд з Маріуполя. Щоправда, ми зараз нікуди виїжджати й не збираємось, почекаємо.  Таки ж є надія, що родичі живі. А в мене в Маріуполі старший брат, дві сестри і донька з зятем. Зустріли знайому, колишню концертмейстерку з хорової капели. Вона тут з чоловіком, сином і мамою. Їхати їм нікуди.

У мене дозріває рішення піти на Лівий берег, дізнатись, як там сестра з сім’єю, донька із зятем, та й забрати їх сюди. Мене відраджують: небезпечно, стріляють, бомбардують і завод «Азовсталь», й «Ілліча», можна піти і не повернутися. Тим більше, іти попри завод «Азовсталь» взагалі заборонено, там постійно бомбардують. Треба йти через міст на Мухіна, попри завод «Ілліча», там теж обстріли. 

30 березня. Визріло рішення йти на Лівий берег. Понесла хлопцям сніданок у лікарню, а онук каже: «Мені наснилось, що відчиняються двері і в палату заходить тато». І я пішла. По бульвару Шевченка, проспекту Металургів (страшне видовище – розбитий і майже весь спалений Кіровський масив!), 7-й проїзд, вулиця Макара Мазая, проспект Нікопольський… Вийшла на проспект, людей немає, мерці лежать на дорозі, в тому числі й велосипедисти, десь не менше десяти… Перестрілка, вибухи. Тулюсь до стін, бетонної огорожі. І зліва, і справа багато зруйнованих будинків. Пройшла ще під одним мостом і вийшла на фінальну пряму – дорога на Лівий по Мухіна. Жодної людини. Цілу дорогу бігла і молилася. Трампарк, автозаправка. А тут як почався бій: з третього поверху з вікон вогнем міномети, їм у відповідь прилітає з протилежної сторони. Відбігла трохи назад, притулилася до стіни, потім рвонула вперед через Таганрозьку вулицю, дісталася до трамвайної лінії. Усюди стріляють. Колишній кінотеатр росіяни обстрілюють з танків і стрілецької зброї, наші обороняються. Вуличні бої в приватному секторі. Не уявляю навіть, як повертатися назад! Дійшла до будинку своєї сестри. Вікна всі вибиті, затулені дошками і меблями, дах пошкоджений, паркан розбитий. Пішла через город до сусіда, той вийшов і сказав:  «Сім’я вашої сестри евакуювалася два дні тому разом з іншими на двох машинах, всього їх було дев’ятнадцять. Але в домі залишилися…». Сусід відчинив двері, покликав, і виходять мій зять і донька. «Мамо! Ти звідки? Як сюди дісталася?». Обійми, сльози. Розповіли, як гасили під обстрілами хату сусіда.

31 березня. Переночувала з ними в їх погребі. Ніч була досить спокійна. Вранці кажу: «Ходімо, тут вам нічого робити». Та зять сказав, що зараз він не дійде, бо вчорашня звістка про пораненого сина вплинула на нього: підвищився тиск, давило серце. Мовляв, вони прийдуть пізніше. Вирушила у зворотню путь. Приблизно об 11-й ранку дійшла додому. Вслід за мною прийшли й мої. Яка радість! Зібрали їжу й понесли хлопцям у лікарню. Перед входом в палату пропустили вперед зятя, щоб справдився сон онука. Як же він зрадів, побачивши тата й маму! Довго розмовляли… 

В ОКУПАЦІЇ. Перша ознака приналежності до когорти окупованих – написані маркерами номери на руках. Номери черги на автомагазин, на воду, біля «Метро» (центр надання допомоги «Єдіная расія») – номери на отримання гуманітарки, на отримання «фенікса» (їхньої мережі зв’язку)… А ще живі черги на евакуаційні автобуси, що відвозили бажаючих на Володарське, Бердянськ, Ростов. До росії окупанти вивозили без проблем. А тих, хто хотів виїхати на підконтрольну Україні територію, до Запоріжжя, просто не випускали. Окуповані, безправні, без нормальних людських умов проживання, в холоді, голоді, в гонитві за продуктами, водою, люди пересувались вулицями міста в пошуках необхідного для того, щоб просто вижити. Скорбота в очах, безвихідь і безпросвітність оволоділи майже всіма. Здавалось, що ми ніколи не зможемо вирватись з цього концтабору і життя скінчилося. Добре, можна ще пережити літню спеку, а де зимувати, як? Немає ні світла, ні води (хоча окупанти обіцяли, що дадуть). Газу й тепла точно не буде. Люди метушились, відшукували, чим можна забити вікна, полагодити двері, – це відволікало від думок і нібито надавало впевненості, що все можна налагодити і якось жити далі. 

Коли в нашому мікрорайоні закінчилися обстріли, а в інших місцях посилювались, тривали вуличні бої, обласна лікарня перетворилася на такий собі «центр забезпечення». Люди приходили з Приморського району, аби знайти нічліг, воду, хліб. Якось у квітні познайомились з 82-річною жінкою, прийшла з району поблизу телевежі. Місяць не їла хліба. Хотіла купити продуктів, але так нічого й не купила. Дали їй півбатона, крупи і банку м’ясної консерви. 

Окупанти ніяк не можуть визначитися, кому буде належати «звільнений» Маріуполь, – росії чи так званій «днр». Але вже позначають: «Мариуполь Ростовской области». Інколи окупанти влаштовували між собою «розборки» з перестрілками. Ходять чутки то про «фільтрацію», то про якісь перепустки для пересування по місту (без них не можна буде перейти з району, де ти прописаний, в інший). Це не були чутки. Невдовзі всі змушені були робити перепустки, а ті, хто збирався виїжджати з Маріуполя, мусив проходити «фільтрацію»: хто в Мангуші, хто в Володарському, а хто – в Старо-Бешевому або Безіменному (по-їхньому тепер «Безымяное» – ?!). Проходження «фільтрації» перетворилося на ще один спосіб приниження людської гідності. Робили відтиски пальців, долонь, вносили в базу даних твої очі, фотографували наявні татуювання, досконально перевіряли все, що було в твоєму телефоні. Обшукували, роздягали навіть жінок, фото в профіль і в анфас. А ще допитували, декого особливо прискіпливо. «Фільтрацію» проводили росіяни. Інколи попереджали, щоб ті, хто пройшов «фільтрацію», не показували ці «папірці» на підконтрольній Україні території. Мабуть розуміли, яка це ганебна річ – недолугий клаптик папірця сіруватого кольору, на якому відтиск «ФП «Безымяное» Дактилоскопирован». Вважаю, що «фільтрація» громадян України на окупованій росією території має стати окремим пунктом розгляду Міжнародного військового трибуналу, коли будуть судити росію за її злочини в Україні під час війни.

Центром зустрічей стало «Метро» на виїзді з Маріуполя, на Володарській трасі. Тут один раз на місяць видавали «гуманітарну допомогу», до складу якої входила одна буханка хліба і одна пластикова п’ятилітрова ємність очищеної води. А знаєте, як працювала пересувна «баня»? Набирали групу з десяти – дванадцяти чоловіків або жінок, запускали всередину, після роздягання вмикали воду на 10 хвилин (цього мало бути достатньо для «помывки»). Одразу запускали наступну групу. Така собі чергова «концтабірна» процедура для вироблення в українців почуття упокореності, подяки окупантам, які несуть добро. Величезні тисячні черги. І повсюди керують, наводять порядок такі собі новоявлені «волонтери» з місцевих, вбрані в жилети «народная дружина», працюють за пайку. Люди, звісно, шукають засоби для виживання. Якщо постоїш пару годин в чергах коло «Метро» або на Володарській трасі, можеш зустріти знайомих і навіть друзів. Чесно кажучи, не з усіма хотілося ставати до розмови. Зустріла друга, з яким ми подорожували Карпатами. Його квартира трохи зруйнована. Але він принципово нікуди не збирається їхати і не буде брати ніякої «допомоги» від окупантів. Зустріла ще одного, теж не збирається виїжджати, зате повідомив, що вдалося виїхати нашій спільній знайомій разом з сім’єю. 

Перед Вербною неділею принесла додому три гілочки верби (зламала біля Порт-Сіті), а в неділю, як годиться, побила нею по плечах чоловіка й пораненого сусіда, примовляючи: «Не я б’ю, верба б’є – віднині за тиждень Великдень!».

Зустріла знайому. Її батьки росіяни, прожили все життя в Маріуполі,  ходили 2014 року на «референдум», не визнавали, що росія напала на Україну вісім років тому. Тепер їх квартира на Кіровському масиві зруйнована, все згоріло, сидять більше місяця в підвалі. Хочуть виїхати в росію. Бог в поміч! Таких треба було виселяти туди ще тоді, в чотирнадцятому році, навіть примусово, а ще позбавляти українського громадянства, права голосувати на виборах. Наша біда в тому, що таких у нашій області забагато. І навіть тепер, втративши все, вони не визнають винною росію, кажуть, що у всьому винні українські «нацики», які не захотіли просто здати Маріуполь ворогу. Мовляв, тоді б місто не зруйнували (от як Бердянськ!). Вони досі не розуміють, що таке путін і що таке московська орда. 

Москалі бомбардують завод «Азовсталь» особливо важкими авіабомбами, кажуть, тритонними і п’ятитонними. Здається, ніби бомби падають поруч: такі сильні і гучні вибухи. Страшно навіть уявити, як витримують це наші оборонці, що сидять у бункерах «Азовсталі»… 

Великдень! «Христос Воскрес»! – «Воістину Воскрес!». Святкували. До церкви не йшли, пасок не святили, але купили їх, зварили яєць, помолились. Потім з чоловіком пішли у гості до моєї сестри. Йшли дві години по Тополиній, через зруйнований міст. У сестри з зятем будинок цілий, жодне з вікон не розбите, сад квітне, городина зеленіє. Аж не віриться, що таке може бути. Ніби повернулись у мирне життя… Вночі було тихо, не стріляли. 

У травні почали об’їзд міста велосипедами, навіть їздили в село Приазовське, щоб довідатися про наших друзів. Те, що бачили, вражало. На очі наверталися сльози. Старовинна, прекрасна вулиця Куїнджі, вниз від театру будинки – зруйновані, спалені. Центр, драматичний театр, розбомблений одразу двома півтонними авіабомбами. Скільки ж людей тут загинуло?.. Театральний сквер, проспект Миру, Палац культури «Молодіжний» (чудова пам’ятка архітектури), у руїнах. Прекрасні будівлі Тарутинських маєтків теж постраждали. Спалений «будинок з годинником», Будинок зв’язку, лікарня №3, проспект Миру аж до АС-2. Все зруйноване… 

Майже три місяці ми в окупації. Шукаємо можливості виїхати. Волонтери вивезли моїх з пораненим сином у травні. У червні вивезли з Маріуполя й мене, але ще майже місяць чекала виїзду в селі. Нарешті з’явилася можливість виїхати в Запоріжжя. Кожну машину обшукували, перевіряли. Мені просто пощастило: «А это у нас бабушка». І окупант, який перевіряв машину, не зацікавився ні моїм телефоном, ні моїми речами. Слава Богу! У сумці були мої вишиванки, а в телефоні «компромат».

Ще декілька ворожих блокпостів, проїзд по «сірій зоні» і, нарешті, перший  наш, український, блокпост! Молоденький постовий привітав на рідній землі. Як нам хотілося обняти його! У всіх на очах сльози. Невже ми серед своїх? Не вірилося, що все позаду. Плачу…  Перебуваючи в окупованому Маріуполі, мусила стримувати емоції, треба було триматись, бути сильною. А тепер – продовжувати жити.

ПІСЛЯМОВА

Після того, як ми перетнули лінію фронту і я «з’явилася в мережі», телефон не встигав приймати повідомлення: «Жива? Виїхала? Де зараз?». Впродовж кількох днів відповідала на SMS-ки й телефонні дзвінки, спілкувалася з друзями й рідними. Війна розкидала людей по Україні, за кордоном. Спілкуємося. Кожен з нас тепер самостійно визначає подальше місце перебування, вирішення своїх життєвих проблем. Вдячні людям за допомогу, прихисток. Але мріємо про те, що Маріуполь знову стане українським і ми повернемось додому.

P.S. В моїй оповіді не називаю жодного імені, бо не всі змогли виїхати на безпечну територію…

                                                                    

 

Опубліковано у Випуск 33-34, Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *