МАМИНА ВЕСНА ДЛЯ «АЗОВЦІВ»

   Думки мільйонів людей (не тільки українців) сфокусовані в напрямку Маріуполя, підприємства «Азовсталь», де в тривалій блокаді перебували бійці полку «Азов». Офіційні повідомлення не надто часті, на жаль, і лише інформують про нестихаючі бомбардування, атаки ворога. Лише відеозвернення командирів «Азову» дещо розвіюють цю інформаційну темряву і дають зрозуміти, яка реальна ситуація в наших захисників. Від цього не стає легше, бо ситуація погіршується з кожним днем. В той же час не меншає відваги «азовців». Разом з ними там перебували й мешканці Маріуполя. Так, представники ООН разом з Червоним хрестом багато з них евакуювали, але… Людей виводили із заводу та доправляли до пункту збору саме вони, «азовці», ризикуючи життям, рятуючи людей із справжнісінького пекла. Бо міжнародні представники банально боялися підійти до «Азовсталі».

   Минулої неділі відбулася онлайн-конференція із заступником командира «Азова» Святославом Паламарем («Калина») та офіцером управління розвідки полку Іллею Самойленком. Загалом її переглянуло понад 1,5 мільйона людей, в режимі реального часу не «стихали» коментарі (понад 7 тисяч). Знаємо тепер, яка ситуація там з перших уст. Проте це не заспокоює, а викликає немало зрозумілих логічних запитань. Найголовніші з них, що якраз стосуються допомоги «азовцям», на превеликий жаль, залишаються відкритими…

Ми записували це інтерв’ю ще до того, як наші воїни погодилися на процедуру евакуації та перебування в полоні у ворога…

 Стриянка Оксана Гуда, син якої «азовець», не дивилася цієї прес-конференції. Свідомо. Матері завжди відчувають все те, що переживають їх діти. Серцем. Сповненим великої любові, віри й надії.

   «Постійно слідкую чи Андрій активний в мережі. Засвітилося «зелене віконечко», значить все добре, прийшов з роботи. Якось надіслав свою фотографію. Дивлюсь і не впізнаю сина. Начебто йому не 29 років, а набагато більше. Це було після роботи. Через деякий час отримую нове фото. Ось це вже мій Андрій. Мабуть, вдалося йому відпочити».

   У розмові з п. Оксаною неодноразово звучало це слово – робота. Вона не промовляла, що син воює. Можливо, тим самим даючи розуміння і собі та іншим, що захист рідної землі це його не тільки обов’язок, але й робота як військового…

   «У 2014 році, будучи п’ятикурсником Івано-Франківського національного університету нафти і газу, Андрій активно включився у волонтерську роботу, передусім допомагаючи полку «Азов». Згодом став одним із них. Про це не надто розповідав. Мовляв, готуюся, тренуюся, проходжу навчання. У січні 2015-го підписав контракт на час особливого періоду (так це звучало тоді). Запевняв, що займається виключно інформаційною роботою в полку, аж ніяк не на передових позиціях. Якось в одному із телесюжетів побачила Андрія з побратимами на позиції активних боїв біля Широкино… Нагороджений відзнакою за звільнення цього населеного пункту».

   Інколи наші захоплення підсвідомо визначають подальше життя, зміни в ньому. Це те, що не піддається логічному розумінню та поясненню. Андрій ще зі школи захоплювався історією, конструюванням давніх військових обладунків, історією зброї минулого.

   «Він завжди пересилав невеликі складені ним відеокліпи про те, як тренуються «азовці», як гартують свою міць. Ось біжать вони маршем вздовж морського берега і дружно вигукують римівку «Ми – «Азов»…». Ці кадри одразу асоціювалися із заняттями американських морпіхів.

   Кожен день «азовців» розпочинається із «Молитви націоналіста». Відповідальність за слова і вчинки, духовний і фізичний гарт, висока мотивація – все те, що властиве «Азову». А ще відчуття братерства. Для мене «Азов» як перший шеврон сина ще  з 2015 року. Він не дозволяє брати його нікому. На ньому краплі крові побратима, якого син виніс із поля бою. Та, на жаль, лікарям не вдалося врятувати йому життя».

   Ще одне захоплення Андрія – фотографування. У доробку вже немало світлин. Переглядаючи їх, вразило його бачення у звичних, здавалось би, штрихах усієї краси довколишшя, вміння «схопити» особливий момент та зафіксувати. Як-от: безмежна синь моря біля жовтого піску, залишок зруйнованої огорожі, а біля неї квіти…

«Таких світлин назбиралося чимало. Хочу зібрати їх в один альбом і подарувати сину, коли повернеться додому… А ще він обожнює котиків. І ці тварини, як кажуть, самі його знаходять.

   Уперше в 2016 році з волонтерською місією побувала в Маріуполі. Розмістили нас в с. Юрівка, де затишні будинки і море квітів. Маріуполь тоді вразив своїм шаленим ритмом життя. Сучасні споруди, скло, бетон, багато молоді, військових, бачила й «Азовсталь». А в Юрівці – тихо, спокійно і запах степу. Планували в червні знову родиною побувати там…

   Я не впливаю на рішення чоловіків у нашій сім’ї. Вони самі вирішують, що мають робити. З початку повномасштабного вторгнення ворога в місцеву тероборону пішов зять Тарас, за ним чоловік Іван. Зараз вони далеко від дому. Там, де точаться бої. Кажу, що вся наша родина тепер в берцях. Воюють  і двоюрідні брати з Радехова та з-під Львова. Добровольцем пішов 18-річний племінник. А ми, жінки, повинні бути прапором підтримки для них».

   Починаючи з 2014 року, О. Гуда активно займається волонтерством у ГО «Майдан Стрийщини». А з лютого почала «писати весну» для «Азова». Пані Оксана – мисткиня, навчалася у Клайпедській художній школі, місцевому художньому училищі.

   «Хочу подарувати моїм ведмедям, бородатим левам (так називаю «азовців») красу весни. Її, на жаль, вони не бачать, перебуваючи в укриттях, займаючись своєю роботою».

   Світлину кожної готової картини одразу надсилає «азовцям». Синові – ще й моменти творчого процесу над ними. Адже ще з дитинства Андрій звик, зручно вмощуючись біля мольберта, уважно спостерігати за маминою творчістю. Зараз розквітає бузок і пані Оксана якраз працює над картиною, де пише його. А ще вона обожнює орхідеї. У неї їх кілька десятків. І подаровані сином серед них. Планує й їх написати на полотні. 

   Усі картини – материнська підтримка, материнська молитва, що додає сили. Сили в час страшної, безжальної, брутальної ситуації, в якій опинилися «азовці». Вони не потребують загальної героїзації. Вони, розумні, з гострим почуттям справедливості та обов’язку, відповідальності за слова і вчинки, мають будувати нову Україну.

Любов Тиченко.

Опубліковано у Актуальна тема, Випуск 25-26. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.