КРАСА ЖИТТЯ

   18 червня виповнюється 90 років від дня народження відомої стриянки, активної громадської діячки, Почесної голови «Союзу українок» пані Любові Камінської.

Ця яскрава жінка, непересічна особистість віддавна користується серед стриян великим авторитетом, котрий заробила не лише завдяки подвижницькій праці на громадській ниві, але й через людські якості, що викликають до неї справжню довіру у кожного, хто з нею спілкується. Коронавірусний рік, на жаль, змусив цю непосидючу, повну життєвої енергії жінку залишатися вдома на самоізоляції. І це було ой як нелегко! Проте пані Люба знайшла чим зайнятися і, коли я нещодавно побувала в неї в гостях, з гордістю сказала, що взялася за мемуари. Хотілося крикнути: «Нарешті!» – бо п.Камінська має про що згадати. Не раз захоплювалися її цікавими розповідями «з літ минулих», не позбавленими почуття гумору та легкої самоіронії. Оповідач з неї, направду, неабиякий. Тож оповідаючи зараз про Любов Камінську, маю можливість час від часу заглянути у ці записи.

  Походить Любов Камінська із заможної родини Волицьких, що упродовж століть жила в селі Волцнів, за 2,5 кілометра від Жидачева. «Визволителі» з якогось дива перейменували Волцнів на Заріччя. Сіл з такою назвою є десятки, якщо не сотні в Україні, Волцнів же був один. Село з давньою історією (перший запис про нього датований 1506 роком). Тут проводив розкопки знаменитий археолог д-р Ярослав Пастернак, котрий знайшов зразки кераміки з доби неоліту. Село лежить у мальовничій долині над Стриєм, неподалік від Дністра, а садиба Волицьких розташовувалася на самому краєчку села над річкою. Родина займалася садівництвом  і городництвом. Дідусь Микола Волицький мав велику пасіку на 100 вуликів, а нові сорти винограду спроваджував аж з Болгарії, постійно листуючись з тамтешніми виноградарями. Пані Люба з любов’ю і ніжністю згадує свого дідуся, розповідає, яким він був умілим господарем, добрим війтом (йому вдалося навіть виселити з села «жида-корчмаря», за що селяни були тому безмежно вдячні), яким був щедрим, як любив дітей. Саме для них залишав біля криниці посуд з медом і горнятко, щоби дітлахи, повертаючись із річки, могли поласувати і перепочити. Згадує і жахливу повінь, що трапилася влітку 1941 року, котра затопила поля, садиби, зігнило все збіжжя, а самі селяни змушені були їхати за «прошеним хлібом» аж на Поділля. У цей тяжкий для кожного час дідусь помолов зерно, що мав у запасі, і роздав кожній родині по 10 кілограмів борошна, щоби всі могли посвятити паску перед Великоднем. Таким щедрим, справедливим виховав і свого сина Івана, січового стрільця, голову сільської «Просвіти». Мати Любові Камінської, Анастасія, також не цуралася громадської роботи, була членкинею осередку «Союзу українок».

  Проте щасливе дитинство закінчилося з приходом радянської влади. У сім’ї Волицьких тоді було твоє дітей: син Микола ( котрого згодом засудили за співпрацю з повстанцями на 10 років таборів), син Василь та дочка Любов. Ще одна дочка Марійка народилася в 1945 році, та свого батька не знала, бо його заарештували наступного року і замордували як українського націоналіста. Але як саме загинув батько, п.Камінська довідалася аж у 90-х роках, коли відкрили архіви КДБ. До того діти знали тільки те, що одного вечора батько вийшов з дому і не повернувся. Окупанти розорили господарство, забрали все – худобу, реманент, навіть одяг. Маленька Люба вберегла одежину, сівши на неї. Л.Камінська з сумом згадує, як позбавили їх навіть пам’яті про минуле – викрали з вулика сімейний альбом зі світлинами, а ті останні порозкидали по траві. Вночі пройшов дощ і все пропало…

  Мама з молодшою дочкою подалася в Стрий до знайомих, щоби уникнути Сибіру, а Люба залишилася в Жидачеві доучуватися в школі. Як страшний сон згадує жахливу сцену, що пережила у 1946 році. Їх, школярів, вивели на майдан і змусили дивитися, як вішають двох чоловіків, яких привезли в одній натільній білизні на вантажному автомобілі. Занімілі від страху діти слухали енкаведиста, що погрожував смертю усім, хто добровільно не здасться. Серед тих двох повішених був і двоюрідний брат Люби Камінської. «Цей страх в мені залишився на все життя», – каже вона. Проте  цей страх не завадив п.Камінській стати українською патріоткою, залишитися глибоко віруючою людиною, гідно виховати дітей, включитися в активну роботу по відродженню. Страх пережитого не зламав її, зробив сильнішою, а ще пам’ять про батька, дідуся, приклад брата. Вони стали їй дороговказом у житті.

  Після закінчення школи у 1949 р. Л.Камінська переїхала до мами в Стрий. Далі вчитися змоги не було. Влаштувалася рахівником у Стрийському автотранспортному підприємстві, пішла на бухгалтерські курси і через рік вже працювала бухгалтером, а вищу освіту як фінансист отримала згодом, заочно. Пропрацювала на цьому підприємстві аж до пенсії. Та й сьогодні не полишає займатися цією справою. 

  Пані Люба каже: «Оскільки я виховувалася у свідомій українській християнській родині, то не могла бути байдужою до суспільно-громадської роботи». А почалося все… з церковного хору при Успенському храмі. Згодом товаришка запросила її до вчительського хору «Ватра» при Будинку вчителя. Там зустріла свого майбутнього чоловіка Степана Камінського. Зблизило їх схожість доль: його батька арештували в 1945 році, сестру забрали зі школи, матір з трьома меншими сестрами вивезли в Архангельську область на вирубку лісів, а сам Степан втік тоді до родини. Одружилися, жили скромно, працювали, та найбільшу радість їм приносив спів.

  Слід сказати, що то була чудова пара! Красиві, статні, схожі характерами, дуже щасливі в подружньому житті. Виховали двох дітей – доньку Галину і сина Юрія – та п’ятеро онуків. Завжди були разом – на різних святах, громадських акціях, разом співали в хорах, грали в самодіяльному театрі. На жаль, у віці 70 років С.Камінського не стало…

  Крім співу у хорі, як і мама, Люба Камінська любила вишивати. Це зблизило її зі стрийськими вишивальницями – старшими панями, колишніми членкинями «Союзу українок», що у радянські часи намагалися зберегти традиції української вишивки, – О.Колодницькою, Б.Сандович, І.Петришак, О.Гец, В.Сілецькою, І.Ольшанською. Спершу це маленьке коло збиралося у п.І.Петришак вдома, а згодом після створення мистецького об’єднання «Хвилі Стрия» – у Будинку вчителя по суботах. Л.Камінська була наймолодшою вишивальницею, але однією з найбільш наполегливих – закінчила курси образотворчого мистецтва при Будинку художньої самодіяльності Львівської облпрофради та отримала спеціальність «майстер художньої вишивки». «Власне тоді те, що не можна було сказати словами, говорила українська народна вишивка», – згадує Л.Камінська. Вона брала участь у всіх тогочасних виставках не лише у Стрию, але й в обласних, республіканських, зустрічалася з мистецтвознавцями, вивчала музейні фонди, відвідувала семінари в обласному будинку народної творчості та етнографічному музеї. За свою працю як вишивальниця отримала звання «Майстер народної вишивки».

  Проте найбільш активною стала діяльність Люби Камінської з початку нашого національного відродження, а саме з часу створення клубу «Аргумент»». Вже на першому його засіданні у Будинку вчителя було присутнє і подружжя Камінських. На перші народні вечорниці, що організувало ТУМ ім.Т.Шевченка, запросили поділитися знаннями традицій чотирьох поважних вишивальниць І.Ольшанську, С.Середницьку, Р.Паукевич і Л.Камінську. Вони не лише оповідали, але й співали старовинні пісні, коляди і віншували. То було перше таке дійство у місті. А вже незабаром з «Вертепом» виступив відроджений народний театр – подружжя Камінських було серед акторів.

  Я познайомилася з п.Любою Камінською під час установчих зборів по відродженню «Союзу українок» у травні 1990 року, ввійшовши у склад координаційної ради. Мала змогу побачити її, як кажуть, «у ділі». Спокійна і виважена, завжди оптимістично налаштована, рішуча і впевнена. Такою тоді вона була, проте такою і залишилася. Я завжди дивувалася її вмінню мирити людей, знаходити компроміси, не поступаючись при цьому своїми принципами, вирішувати складні питання без зайвої балаканини й поспіху. Власне завдяки цьому вона й здобула свій незаперечний авторитет у громадських організаціях міста. За короткий час «Союз українок» запрацював на повну силу, з’явилися осередки у багатьох селах, а Л.Камінська очолила Стрийську філію. Обжинки, фестини, Андріївські вечорниці, свято Миколая, Маланка, свято Матері, свято вишивки – за всіма цими подіями стояв «Союз українок». А були ще й поїздки у Київ, участь у різноманітних семінарах, нарадах, з’їздах, конференціях. За активну діяльність Л.Камінську обрали до складу координаційної ради Всеукраїнського «Союзу українок». Вона також брала участь у різноманітних міжнародних форумах та конференціях українських жіночих організацій, де виступала з доповідями, присвяченими діяльності наших землячок: О.Бачинської, М.Весоловської, учасниць УПА, родини Бандерів.

  Та не лише «Союзом українок» обмежувалася її діяльність в останні роки. Саме з ініціативи Л.Камінської було створено «Клуб греко-католицької інтелігенції» та «Клуб ділових жінок». Не залишалася вона й осторонь політичного життя – їздила на пікетування Верховної Ради, в Луганську область в час референдуму в грудні 1991 року, двічі очолювала територіальну виборчу комісію, була в Києві під час Помаранчевої революції. За свою активну громадську діяльність нагороджена пам’ятною медаллю «20 років Незалежності України».

  Здавалось би, тепер можна й відійти від громадської роботи, проте п.Люба Камінська так не може. Вона мусить бути з людьми, мусить підтримати нову ініціативу, долучитися до святкувань, національних чи державних. І завжди на урочистостях у вишиванці. До неї і зараз звертаються, якщо є потреба вирішити якесь важливе громадське питання, а воно не вирішується. І тоді потрібно слово п.Камінської, бо за ним стоїть її високий, підтверджений справами, авторитет. 

  Також хочеться згадати ще одну незвичайну особливість цієї жінки – бажання пізнавати світ і вчитися. Подорожувати (тепер уже з онуками), навчатися в Університеті третього віку ( навіть вивчати італійську мову), вишивати ( Великодній рушник для внучки), цікавитися політикою ( газети, інтернет, телебачення), займатися бухгалтерією ( «не дасть собі без мене ради»). Багато хто з нас, небайдужих активних жінок (та й не тільки), може сказати, як недавно мовила моя знайома: «Я так багато від неї навчилася. Вона для мене дуже важлива людина».

  У вікні будинку п.Люби Камінської синьо-жовтий прапорець із червоно-чорною стрічкою, бо тут живе Українка з великої букви. Тож з роси і води Вам, високоповажна пані Любо!

Таїсія Гайдукевич,

екс-голова Стрийського осередку «Союзу українок».

Опубліковано у Випуск 4, Різне. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *